Василь Петрович ГОРЛЕНКО

 

походив з старого козацько-дворянського роду Горленків, відомого в історії України (двоє з його предків – Лазарь і Дмитро Горленки – були прилуцькими полковниками, а третій – Андрій був останнім полтавським полковником в середині ХVIII століття). Родився Василь Горленко 1січня 1853 року в родовому маєтку (Ярощівці) в прилуцькому повіті, серед обстанови заможньої панської сім’ї і вчився первісно в полтавській гімназії,потім в Ніженському ліцеї кн. Безбородка, але, здається, курсу там не докінчив.  Після ліцею поїхав за кордон – до Парижа і слухав там лекції в Сорбоні. Невідомо, під чиїм і яким впливом  зацікавився українською етнографією в літературою і з 1882 року, коли засновано “Кіевскую Старину”, став її діяльним співробітником і прихильником. Не обмежуючись теоретичним, книжним ізученням української народної словесности, Василь Петрович зробив цілий ряд етнографічних подорожів по лівой правобережній Україні.
Між іншим він об’їхав по стопам Куліша Київську губернію і побував скрізь на тих місцях, де проходив і той, збіраючи матеріял для своїх “Записокъ о Южной Руси”. Ці подорожі  ознайомили Василя Горленко з побутом українського народа і його поетичною творчістю і дали йому нагоду зробити чимало етнографічних записів. Результатом цих студій явилась статьї  в “Кіевской Старинѣ”.Один час Горленко зацікавився українським театром і кілька років їздив з трупою М.Кропивницького. Свою глибоку повагу,  до таланту Марії Заньковецької Василь Горленко заховав на ціле життя.

   Васил Горленко був прекрасним знавцем французької мови й літератури і присвятив їй чимало гарних нарисів; особливу увагу звертав він на те, як і на скільки ознайомлені французи з російським та українським життям, маючи на увазі відгуки цього ознайомлення у французькому письменству. Його блискучий легкий стіль примушував дорожити його співробітництвом як французьке “Figaro”, так і “Новое Время”, де він вів художественно-артистичний відділ. Останніми часами Василь Горленко особливо цікавився старими українськими художниками Левіцьким та Боровиковським, яких він видобув з забуття і познайомив з ними ширше громадянство. Окрім нарисів у книзі “Украинскія были”, йому належить велика праця про Д. Левіцького, замаскованя іменем видавця у роскішно виданій книзі “Русская живопись въ XVIII в. т. I. Д. Г. Левицкій. 1735-1822. Составилъ Т. П. Дягилевъ”. Спб. 1900.

    Під кінець життя, перебуваючи пераважно в Петербурзі, Василь Горленко почав часто нездужати. Самітний жив він у північній столиці, загублений серед її безчисленних вулиць і будинків, одпочиваючи духом тільки серед своїх улюблених класичних авторів, стежачи за всіма видатними появами, як європейських (особливо французької) літератур, так і славянських. В 1906 році він схопив скоротечні сухоти, які звели його в домовину. Перед смертію, лежачи у шпиталі, Василь Петрович мріяв про подорож до Криму і писав про це за три дні до смерти одному свойому приятелеві. Але докінчити своє життя довелось йому не на півдні, а в холодному Петербурзі. Тіло Василя Горленко перевезли родичі на Вкраіну і поховали в рідному селі (Ярощівці) у Прилуччині.

                                        Д. Д–ко. [Україна. – 1907. – Травень. – С. 214–217] (уривки)

                      Текст подається із збереженням елементів правопису того часу