«Ой, ні брата, ні сестри…»

 Кожна родина має свою історію. Хочу і я розповісти про нелегку долю одного з земляків-дащенківців.

Народився Олексій у буремному сімнадцятому році. Батьки були заможними, мали землю і підторговували худібкою. Сім’я була велика, наш герой у ній – шостий серед дітей.

Голод тридцять третього і діти

 

Зайдіть сьогодні у наші дитсадки. Побачите тут світлі кімнати, іграшки, веселі дитячі усмішки, дбайливих вихователів. І нехай труднощів нині хоч відбавляй, все ж увага до дитинства залишається для нас на першому плані. Адже малюки – це не тільки наше майбутнє, а й наша сьогоднішня радість. Слухаєш веселий гамір дітвори і думаєш, як тільки життя цікаво влаштовано: підростає крихітка на радість батькам, пізнає світ, вступає в нього з чистим серцем і душею.

         Слухаю веселий дитячий гомін, а перед очима інші картини. Холодне літо 1933-го у Дащенках. Голодомор безжалісно косив людей, смерть витала над людськими оселями, вистежуючи і старих, і малих. Шниряли по дворах комнезамівці. Перевертали комори, печі, виривали з голодних рук останній кусень.

Голодомор у Дащенках (село Варвинського району Чернігівської області)

  У моєму селі Дащенки троє старих кладовищ. Двоє «забрали» схили пагорбів, а третє, на в’їзді в село, поволі заростає  здичавілим бузком і акацією. Старі люди кажуть , що початок йому поклали «голодні гробки» . Це слід від 1933 року. Вже майже нікому завертати у це місце тепер у дні поминок. А багато хто, особливо молодшого віку, і не знає правди про ту страшну трагедію. І не знання те, як і сама трагедія, - наслідок дій цинічних «мудреців», для яких людське життя – нічого не варте. І якби не вітри перебудови, ми б і далі жили в гнітючій атмосфері вдаваного благополуччя і спокою, з білими плямами в історії свого народу, від яких (через стільки років!) темніє у очах.

   Ще сьогодні односельці, кому вдалося вижити у 1932-1933 роках про голодомор згадують із великим жахом. Виснажені, опухлі, а нерідко і напівбожевільні люди помирали тоді на своїх обійстях, на дорогах, виповзали за двір, простягаючи руку по милостиню, по допомогу…

Брусова криниця (легенда)

Колись давно в мальовниче село Дащенки, що на Чернігівщині приїхав із кубанських степів молодий статечний парубок на ймення Іван Брус. Чорне кучеряве волосся на голові, чорні рівні брови дуже виразно блищали на запаленому на сонці обличчі. Червона сорочка наче підкреслювала його вроду, а такого ж кольору пояс обвивавсь, ніби гадюка, кругом тонкого стану. Не одна дівка в селі сохла по ньому, не одна молодиця крадькома кидала погляди на парубка. Одного разу пішов Іван удосвіта косить сіно в сусіднє село. Пройшов кілька ручок, стомився та й сів перепочити під розлогою вербою, що росла неподалік від криниці. Перед ним розкинулася зелена долина, мліла проти сонця чиста джерельна вода, а по стежці, що вела до криниці, йшла кругловида молодиця. Жінка набрала у відра води, повагом підхопила їх коромислом на плече і... зиркнула на Івана, і він іще раз побачив її кругле лице, тонкі чорні брови, зажурені карі очі. Парубок хутко підвівся, підійшов до молодиці, та вона враз опустила очі й мовчки пішла стежкою.

Гончаренко Пётр Филиппович

Дащенки 2007 г. фото В. Давиденко

 

Мой дед (отец мамы). Родился в с. Дащенки Полтавской (сейчас Варвинский р-н Черниговской обл.) области. До начала войны закончил ветеринарные курсы, работал ветеринарным фельдшером. К началу войны ему исполнилось 17 лет, но, прибавив себе год, он воевал практически с 1-го дня войны, участвовал в оборонительных боях в районе Орла, где попал в окружение и был тяжело ранен. Чудом выбрался из окружения, долго лечился в военном госпитале, после выздоровления направлен на Дальний Восток в пограничные войска.