Общее·количество·просмотров·страницы

воскресенье, 10 ноября 2013 г.

Бібліотека славіста


Осип Бодянський помер 6 вересня 1877 року. Його учень і земляк Олександр Кочубинський писав, що це сталося «в скромном, но многим памятном флигеле, в глубине двора Мещериновой у Никитских ворот, в Москве». На останній сотій книжці «Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских», що вийшла у 1877 р. незадовго до смерті вченого, зазначено цю адресу: «Секретарь Осип Максимович Бодянский, у Никитских ворот, в доме Мещериновой».
Після смерті Бодянського тут доживала вік і його вдова Марфа Микитівна. Книгопродавець Афанасій Астапов, який купив у неї бібліотеку славіста, згадував: «Поехали на Малую Никитскую против церкви Большого Вознесения, д. Мещерина во дворе». Тут допущено дві неточності (в назві вулиці й у прізвищі домовласника), проте немає сумніву, про який будинок ідеться. Бодянському подобався цей арбатський куточок біля церкви Великого Вознесіння. Але будинок Мещеринової був особливим, адже Бодянський жив у ньому двічі. Принаймні, Григорій Данилевський, який зустрічався з Осипом Максимовичем восени 1851 року, свідчив: «Бодянский тогда жил у Старого Вознесения на Арбате, на углу Мерзляковского переулка, в доме ныне Е.С. Мещерской, № 243… Теперь этот дом, № 314, принадлежит Н.А. Шереметевой. Он не перестроен, имеет, как и тогда, 16 окон во двор и 5 на улицу, в два этажа, с каменным балконом, на колоннах, во двор». Про флігель не згадується, значить тоді Бодянський жив у іншій квартирі. В «Алфавитном указателе к плану Арбатской части» знаходимо точну інформацію про цей будинок за № 243: «Мещериновой Надежды Александровны, колежской ассесорши, на ул. Большой Никитской».
Але ми знаємо, що вже через рік Бодянський мешкав у Газетному провулку в будинку Ігнатьєвої; звідси професор виїхав аж у 1859 р., коли став управляючим в університетській друкарні на Страсному бульварі. Скажімо, в «Книге адресов жителей Москвы» за 1862 р. записано: «Типография Императорского Московского университета. Управляющий типографиею: Бодянский Иосиф Максимович. Статский советник. Дом типографии». В тій частині адресної книги, де йшлося про викладачів університету, знаходимо точніший запис: «Бодянский Осип Максимович. Статский советник. Тверская часть, на Страсном бульваре, в университетской типографии». На початку 1863 року Бодянський ще раз переїхав у будинок Мещеринової, в якому й жив до самої смерті. Наведена адреса підтверджується й офіційними паперами, що надходили до Бодянського, скажімо, в березні 1876 року: «Действительному статскому советнику Осипу Максимовичу Бодянскому, живущему 3 квартале в д. Мещериновой № 2622».
Отже, останні півтора десятка років Осип Максимович мешкав в арбатському куточку, в якому починав своє професорське життя після повернення з-за кордону, де в нього побував Шевченко в перші приїзди в Москву. Нагадаю, що в 40-х рр. Бодянський жив у будинку Олени Діц у Столовому провулку, затим у будинку Кузнєцова на Малій Нікітській вулиці та, нарешті, в будинку Мещеринової на Великій Нікітській вулиці. Не треба бути москвознавцем, щоб зрозуміти, що ці адреси знаходяться поруч, але тільки побувавши на місці переконаєшся, наскільки невеликим є той шматок арбатської землі, що так приваблював Осипа Максимовича.
Заповівши майно дружині, Бодянський збирався передати свої рукописи (ними він дорожив найбільше) та бібліотеку Никифору Артем’єву, якого він називав своїм племінником (а за ним це робили й дослідники), хоча насправді той був племінником Артем’євої Марфи Микитівни. Никифор Артемєв учителював, знав толк у книгах і навіть виконував якісь доручення Бодянського. Принаймні, 26 липня 1857 року Бодянський зазначив у щоденнику, що потрібна копія із «Житие Мефодия» за пергаментним списком Успенського собору для львівського історика Августа Бельовського «сделана племянником Никифором Артемьевым и сверена мною».
Відомо, що вчений, вже тяжко хворий, попросив свого лікаря: «Поддержи меня хоть немного, мне нужно сделать ещё кое-какие распоряжения». Це стосувалося якраз Артемєва: «По желанию Бодянского была послана телеграмма Н. М. Артемьеву, его племяннику... но г. Артемьев не застал его в живых; он приехал спустя час после кончины своего дяди. Таким образом, покойнику не удалось сообщить свою волю племяннику, которому он всегда говорил, что библиотека его будет принадлежать ему... Владетельницей библиотеки осталась полуграмотная вдова, которая... и продала её букинистам рыночного торга за три тысячи рублей. От продажи в розницу букинисты получили свыше 20 тысяч» (Виділено мною. – В.М.). Сучасні дослідники також покладають усю вину на вдову: «Дружина вченого, далека від наукових інтересів чоловіка, вирішила продати книги, що залишилися після нього».
Проте заради справедливості відзначимо, що Марфа Микитівна спочатку запропонувала книги Московському університетові, який оцінив книжкову колекцію Бодянського в 12 тисяч рублів. Але коли відповідні документи було передано в Міністерство народної освіти, справа гальмувалася майже три роки в бюрократичній тяганині. Нагадаю, що Московський університет вже мав зібрання книг Бодянського, придбаних ним у закордонному відрядженні. За оцінкою сучасних учених, «бібліотека Бодянського є найбільш уміло вкомплектованою з усіх, що зберігаються на Моховій», тобто в старому приміщенні Московського університету. Зазначається, що ця бібліотека є «дуже важливим елементом спадщини російської культури і науки», а також те, що нині рідко зустрічається книгозібрання, котре «зберігало б такий виразний відбиток особистості однієї людини». На превеликий жаль, в 70-х рр. ХІХ століття Московський університет явно прогавив унікальну можливість придбання ще однієї цілісної й багатющої слов’янознавчої бібліотеки Бодянського. Вдова, яка терпіла нестатки, змушена була продати бібліотеку задешево, й книги розійшлися в різні руки.
Суму в 3 тисячі рублів, віддану за всі книги Бодянського, пізніше підтверджено книгопродавцем Афанасієм Астаповим (мав лавку на Лубянці), який 1880 р. купив їх у вдови: «Количеством книг было на семь ломовых возов и находились они в двух сараях». Очевидно, що в сарай книги відправила Марфа Микитівна. Серед покупців книг Осипа Бодянського були Рум’янцевський музей і Біржова бібліотека, а також Павло Щапов, який заповідав їх Російському історичному музею, Федір Мазурін (подарував Архіву Міністерства закордонних справ), Василь Ключевський, Микола Тихонравов та ін. Особливе значення для України мало придбання рукописів Осипа Бодянського Андрієм Титовим, адже ці матеріали потрапили потім у Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України: «Рукописи Осипа Максимовича я продал в г. Ростов Ярославской губернии Андрею Александровичу Титову. Это такой милый подвижный человек, что я ему целый сундук писем и переписки Бодянского переслал». Астапов свідчив, що були випадки, коли він віддавав книги мішками: «Благодарение Господу Богу, моя торговля шла быстро».
Після смерті  вдови Бодянського до Артемєва перейшли 11 зошитів українських народних пісень, які збирав Бодянський, і частина його щоденника. Коли учень Бодянського, професор Київського університету Олександр Котляревський незадовго до своєї смерті відвідав Полтаву як ревізор гімназії, де працював Артем’єв, той передав йому дядькового щоденника 1852-1857 рр. Від Котляревського, який невдовзі помер, ці сторінки потрапили через його сина до іншого учня московського славіста – одеського професора Олександра Кочубинського. Той опублікував їх частково з своїми коментарями в грудневому номері «Исторического вестника» за 1887 р. під назвою «О. М. Бодянский в его дневнике». Крім того, в Артем’єва зберігалися деякі сторінки щоденника вченого, які він передав Івану Павловському (побачили світ у 1888 р. у щойно згаданій публікації Павловського).
                                                                
Володимир Мельниченко  «Українська душа Москви» (уривки)

Комментариев нет:

Отправить комментарий