Общее·количество·просмотров·страницы

среда, 20 ноября 2013 г.

Дворянські садиби, у яких бував Т.Шевченко (уривки)


В. Георгієвський, пишучи про історію Яготина в журналі «Столица и усадьба» (1914. - №3), зазначає: «1866 года Яготин был продан Софии Дмитревне Репниной, урожденной Волконской, и ныне принадлежит их наследникам. До 1917 р. маєток належав нащадкам Софії Димтрівни Рєпніної. Після 1917 р. яготинський маєток спіткала доля багатьох спустошених радянською владою дворянських осередків. Деякий час в ньому жили працівники цукроварні, яку збудували в Яготині 1910-1911 р. Частина Яготинського архіву, бібліотеки, мистецького зібрання була втрачена, у 1919-1925 р. частина зібраних скарбів потрапила до музейних колекцій України та Росії. Ряд предметів побуту з палацу Розумовських-Рєпніних, зокрема, бронзові підсвічники, вази, тарілі з розписами представлені в експозиції Яготинського державного історичного музею. Меморіальні меблі, зокрема, стіл, за яким працював Шевченко, стільці з гарнітуру князів Рєпніних, шафа для одягу, різьбленний комод, ліжко експонуються в музеї «Флігель Тараса Шевченка».
     1842 р., повернувшись із-за кордону, М. Г. Рєпнін оселився в маєтку своєї дружини.
   У маєток Рєпніних  2 липня 1843 р. і прибув Тарас Шевченко в супроводі В. Капніста з наміром оглянути картинну галерею М. Рєпніна (Жур. П. Труди і дні Кобзаря. – Київ, 2003). У яготинському флігелі, який входив до архітектурного ансамблю маєтка і використовувався як готель для приїжджих гостей, жив поет. Стіни флігеля художник прикрасив власними малюнками. Настінні розписи Тараса Шевченка не збереглися. Під час Вітчизняної війни будинок-флігель, у якому жив Шевченко, був зруйнований. Завдяки колишньому директору Олександру Непорожньому у вересні 2003 р. відкрив двері для відвідувачів музей «Флігель Тараса Шевченка» (будівництво тривало понад двадцять років). Сучасна експозиція Музею «Флігель Тараса Шевченка» розміщена в п’яти залах і відтворює інтер’єр будинку періоду проживання в ньому Тараса Шевченка.
Миколу Рєпніна після смерті (7 січня 1845 р.) поховали в однобанній Трапезній церкві, яка цього ж року була освячена на честь Воскресіння Христового. Про поховання батька в Густинському монастирі писала В. М. Рєпніна Т. Г. Шевченкові: «Я почала  було писати з дороги до Прилуки, куди ми повезли священні останки його, тобто в Густинський монастир. Це було його бажання: там поновлюються церкви, то одну хоче матуся поновити над ним». Пізніше, на кошти В. О. Рєпніної храм був оновлений, іконостас замінений на новий. Тарас Шевченко в повісті «Музыкант» згадає про князя Рєпніна: «Узнавши все это и нарисовавши, как умел, главные, или святые, ворота, да церков о пяти главах Петра и Павла, да еще трапезу и церковь, где погребен . . .  достойный князь Николай Григорьевич Репнин». В альбомі 1845 р. виконав акварельний малюнок «В Густині. Трапезна церква».
Заслуговує на увагу Троїцька церква, про яку Тарас Шевченко згадує в «Близнецах»: «. . . а в четверг рано мы были уже у Яготыни. . . Только смотрю, на базаре стоит какой-то круглый будынок, и столбы кругом, кругом. . . Смотрю, и крест наверху , на круглой крыше. «Господи, - думаю соби, - уж я ли церков у Киеве не видала, а такой, хоть побожиться, так, я думаю, и в Ерусалиме нет». Кам’яна церква було збудована 1800 р. Розумовським. При ній була церковна бібліотека та дві церковно-приходські школи. 1936 р. зруйнована. Нині відбудовується.
   21 вересня 1840 р. Григорій Павлович Галаган записав у своєму «Щоденнику» про перебування в гостях у свого дядька  Петра Григоровича: «После обеда все отправились по своим квартирам: я пошел на квартиру Миши /Маркевича/, который был помещен с Закревским /Віктором/ и Штекером. Я принес с собою «Кобзаря» Шевченко . . . и мы начали читать» - так відбулося знайомство родини Галаганів із поезією Тараса Шевченка. Петро Жур у літописі «Труди і дні Кобзаря» (Київ, 2003) пише, що в кінці травня на початку червня Шевченко, перебуваючи в Качанівці, міг побувати в маєтку П. Г. Галагана в Дігтярях і слухати гру музиканта-кріпака Артема Наруги, який став прототипом віоленчеліста Тараса із майбутньої повісті «Музыкант». 29 червня 1845 р. поет поїхав до села Дігтярі, маєтку Петра Галагана. В цей час Тарас Шевченко відвідав і колишній маєток Павла Григоровича Галагана в Сокиринцях, де господарював його син Григорій Павлович (з ним поет познайомився ще в Петербурзі). У Національному музеї Тараса Шевченка зберігається окреме видання поеми «Тризна» з дарчим написом, подароване автором Григорію Галагану.
  Григорій Павлович Галаган (1819-1888) увійшов в історію як богатий поміщик і меценат. Зібрав колекцію творів українського, російського та західного мистецтва в Сокиринському маєтку. Заснував у Києві в пам’ять про рано померлого сина колегію Павла Галагана – приватний навчальний заклад. Григорій Павлович Галаган (1819-1888) у «Щоденнику» від 10 травня 1836 р. так пише про рідну оселю: «Я в Секиренцах, в земном раю! Секиренцы, Секиренцы! Я вас нашел еще улучшенными и увеличенными. О милые, любезные, прекрасные Секиренцы! Земным раем вы бы для нас были, если бы жил творец и благодетель ваш!». Через два роки Григорій Галаган складе заповіт (16 лютого 1838 р.), висловивши бажання бути похованим на території Сокиринського маєтку: «Я, Григорий Галаган, в случае моей смерти или убийтва, завещаю, чтобы те, которые останутся после меня, исполнили во имя Бога и всего для них священного, следующие статьи. Первое. В Секиренцах в саду, есть долина /її називають святою/, в которой стоит дуб с образом. Идя от пруда в глубину долины, вы увидите, пройдя колодезь, на левой стороне, довольно высокую, в долину наклонившуюся березу; под этой березою я завещаю, чтобы меня похоронили . . .». 
   Тарас Шевченко в повісті «Музыкант», розповідаючи про свою подорож до Дігтярів, теж згадує дуб, який, насправді, бачив у Сокиринцях: «Виргилий мой  подвел меня к высокому раскидистому огромному дубу и показал мне на стволе его небольшое отверстие вроде маленького окошечка, сказавши: «Посмотрите-ка в это оконце». Я посмотрел и, разумеется, ничего не увидел. «Посмотрите пристальнее». – Я посмотрел пристальнее и увидел что-то вроде иконы Божией Матери. И действительно, это была икона Иржавецкой Божией Матери, как мне пояснил мой Виргилий, врезанная в этот дуб знаменитым Прилуцким полковником год спустя после Полтавской битвы». Її згадав  і Лев Жемчужников: «В саду были прекрасные могучие дубы в изобилии; в одном из них была со времен казачества врезана икона, и потому дуб этот назывался священным». Про іржавецьку ікону писав Шевченко в повісті «Іржавець», переказавши, що вона була вивезена 1709 р. козаками після зруйнування Запорозької Січі.
   Дігтярівський парк, власником якого був рідний брат Павла Григоровича Петро Григорович Галаган, створений був у тридцятих роках 19 ст. Задум здійснили ті ж автори, які будували Сокиринський парк, притримуючись традицій 18 ст.: вісь головної алеї спрямована перпендикулярно фасаду палацу перед яким розміщений парадний двір.  Дігтярівський парк зберігся частково. Частково зберігся і палацовий комплекс. Григорій Павлович Галаган, не маючи спадкоємців, подарував частину земель Полтавському губернському земству, яке здавало її в оренду місцевим багатіям.  Дігтярівський маєток власник віддав на облаштування ремісничого училища. Сокиринський маєток після смерті Григорія Павловича 1888 р. перейшов до племінниці Катерини Павлівни Ламсдорф (онуки Павла Григоровича). Для збереження пам’яті роду Галаганів чоловік Катерини Павлівни Костянтин Миколайович 1894 звернувся до Російського царя з проханням надати право родині Ламсдорф носити прізвище Ламсдорф-Галаган. Останній власник – Микола Костянтинович Ламсдорф-Галаган. Маєток залишився без господарів 1918 р. Нині палац із парком перебувають у власності аграрного ліцею.
У гербовнику Всеросійської імперії («Дворянские роды внесенные в общий гербовник Всероссийской империи». Сост. Гр. Олександр Бобринский. – С-Пб., 1890) зазначено: Лизогуби – давні дворянські роди, «доказательство дворянского достоинства которых восходит за сто лет, но благородное течение которых покрыто неизвестностью».
Родоначальник – козак Кіндрат Іванович Лизогуб мешкав у селі Гельмязів (нині – Золотоніський район Черкаської області).  Мав двох синів – Якова (?-1698) та Івана. За вірну службу Іван Мазепа наділив Якова Лизогуба селом Соснівка, а після другого Кримського походу надав йому ряд сіл, серед яких і Бігач (Наталія Самохіна. Рід Лизогубів в історії Укураїни // Містечко над Сновом: збірник статей і матеріалів. – Ніжин, 2007). Очолив українське козацьке військо, що брало участь у здобутті Азова. У 90-х роках ХVІІ ст. у містечку Седнів Лизогуби облаштували родинне гніздо. Тут була побудована кам’яниця. Яків Лизогуб звів також муровану церкву Різдва Богородиці, яку згодом переіменували у Благовіщенську, а потім у Воскресенську. Воскресенський храм став родинною усипальницею в Седневі. Для Воскресенської церкви Т. Шевченко написав ікону Різдва Богородиці, яку ще на початку ХХ ст. бачив Опанас Сластьон. У листі до В. Рєпніної від 7 березня 1850 р. Т. Шевченко писав: «В Седневской церкви над иконостасом два вделанные в стену железные крюка меня  неприятно поражали – и я думал, чем закрыть их ? и ничего лучше не мог выдумать, как картиною, изображающую смерть спасителя нашего». Яків Лизогуб похований у Чернігівському Єлецькому монастирі. У Чернігові на Дитинці було зведено будинок родини Лизогубів. Після смерті полковника тут розміщувалась Чернігівська полкова канцелярія. За народними переказами І. Мазепа сховав у підвалах свої скарби і доручив охороняти Мотрі Кочубей.
Андрій (1804-1864) та Ілля (1787-1867) Лизогуби, оселившись у Седневі, перетворили архітектурну садибу у мальовничий архітектурний ансамбль. Внесок Іллі Лизогуба, який виявився талановитим будівничим, найбільший. Одноповерховий будинок частково складався з каменю, частково – з дерева. Оточений великим упорядкованим парком, що складався з двох частин: верхнього і нижнього саду. В ньому Лизогуби влаштували фонтани. Один із них, що розміщувався навпроти будинку на узвишші, був вищий за петергофський «Самсон». «Внизу сада, - писав Жемчужников, - искусством Ильи Ивановича Лизогуба, была устроена, в каменном здании в горе, самодействующая машина, которая, тяжело дыша, снабжала сад дом и службы прозрачной ключевой водою». Сад розпланували на англійський смак. У ньому росли волоські горіхі, дикі оливки, шовковиця, кавказькі чинари, виноград. До козацької кам’яниці брати добудували башту.
  У березні-квітні 1846 Т.Г. Шевченко відвідував братів Лизогубів. Жив в окремому флігелі, який поет називав малярнею, і який згорів під час пожежі 1883 р. «Це, здається, й була відома кам’яниця з намальованим запорожцем на дверях», - зазначає в своїх спогадах М. Білозерський, посилаючись на розповіді І. Лизогуба. О. Кониський розповідає про свідка Юрія, який  «добре пригадав дещо про Шевченка», вказавши, що «Шевченко жив не в флігелі, а на мезоніні, де і була «малярня». Лев Жемчужников дав інший опис малярні художника, який, на мою думку, найбільш достовірний. Лев Михайлович неодноразово бував у маєтку Лизогубів у 1850-х роках і бачив Шевченкову малярню: «При въезде в дом Лизогубов, с левой стороны дороги стоял домик, обращенный тремя стенами в сад. . . В этом уютном и удобном флигеле жил домашний доктор Л. И. Шраг /він приїхав із-за кордону, одружився з українкою і оселився поряд з братами Лизогубами/ с женою, дочерью лет пятнадцати и сыном лет шести. Постройка была деревянная, оштукатуренная и белая. К одной стороне домика прилеплена была деревянная, оштукатуренная известью внутри и вымазанная глиной снаружи малярня, или мастерская А. И. Лизогуба, в которой проживал и работал когда-то Тарас Григорьевич Шевченко». Жемчужников бачив  розписані Тарасом Шевченком стіни малярні: «Шевченко имел у Лизогубов. . . мастерскую, стены которой были исписаны его заметками и стихами. Эта мастерская, ее исписанные стены меня гипнотизировали на малороссийский склад и я вдохновлялся Украиной». У цей час художник виконав малюнки «Коло Седнева”, “В Седневі”, “Чумаки серед могил”, портрет олівцем А. Лизогуба та портрет олійними фарбами І. Лизогуба. Тарас Шевченко 1847 р., відвідавши Седнів, закінчив роботу над  поемою “Осика” (“Відьма”), написав передмову до нездійсненого видання поезій. На малюнку «В Седневі»  на передньому плані зображено кам’яницю Лизогубів, а на другому – Воскресенську та Юріївську (Георгіївську) церкви. С. Таранушенко у праці «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України» (Київ, 1976) відніс Юріївську церкву до другої пол. 17.-першої пол. 18 ст. Знають цю церкву і як кінозірку: тут знімався «Вій».
На седневському гербу, що був затверджений 22 серпня 2006 р., зображені кам’яниця Лизогубів та елементи родинного герба – рука з шаблею та хрестом.
   12 січня 1846 Шевченко відвідав Мойсівку у зв’язку з іменинами Тетяни Волховської, де і познайомився з власником села Бігач князем Кейкуатовим і його дружиною Катериною. У другій половині березня 1847 року художник приїхав у маєток до князя Миколи Івановича Кейкуатова. Наприкінці березня на початку квітня Тарас Шевченко виконав портрет княгині Катерини Федорівни Бутович і нарисував портрети їхніх дітей Миші, Віри та Наді (Діти М. І. Кейкуатова. Олівець; Діти М. І. Кейкуатова. Начерк. Олівець). У листі до А. Лизогуба від 16 липня 1852 р. передавав вітання М. Кейкуатову та його дружині.
Ф. Брокгауз називає два варіанти прізвища -  Кекуатови та Кейкуатови – татарсько-руський князівський рід, який походить від «владетелей Ногайских». Атманай Урусов син Кейкуатов виїхав до Москви 1637 р. Рід Кейкуатових внесений до 6 частини родословної книжки Чернігівської, Воронежської, Орловської і петербурзької губерній (Ф. Брокгауз, И. Ефрон. Энциклопедический словарь. – С-Пб., 1894). Дочка Лизогуба Ганна вийшла заміж за колезького асесора Петра Івановича Кейкуатова, діда Миколи Івановича, і отримала в посаг Бігач, який з 1708 року був відданий у власність Якова Лизогуба.
Садиба не збереглася, але прізвище архітектора відоме – Дмитро Єгорович Єфімов. П. Жур в книжці «Дума про вогонь» (Київ, 1985) зафіксує: «Пізніше він /Єфімов/ спорудить чудовий будинок у селі Бігач князя М. І. Кейкуатова». Архітектор, якого вважали знавцем давніх стилів, і гравер на міді. Народився 1811, помер 1864 (12 травня 1864 в Седневі помер на 53 році «уважаемый всеми академик, надворный советник Дмитрий Егорович Ефимов… пользовался гостеприимством просвещенного любителя и знатока искусств… помещика Ильи Ивановича Лизогуба… сначала жил, а потом купил недалеко от его усадьбы место, построил дом и навсегда поселился в Седневе, занимался проектами церквей и домов». Учень Академії мистецтв, 1825 виїхав за кордон, 1828 працював у Римі; 1839 повернувся до Петербурга. Академік, потім професор архітектури в Санкт-Петербурзькому університеті. У 1845 р. академія розглянула його книгу, присвячену архітектурі. Церква Св. Миколи Чудотворця, яка була побудована на кошти полковника Дмитра Горленка, перебудована у 1853 р. і над нею надбудована дзвіниця у візантійсько-російському стилі за кресленнями архітектора Єфімова. В альбомі 1845 р. Тарас Шевченко в акварельному малюнку «В Густині. Брама з церквою спасителя Миколи Чудотворця» відтворить цю архітектурну пам’ятку, але ще до перебудови. В повісті «Музыкант» автор, описуючи свою подорож до Густинського монастиря, згадає новозбудовану дзвіницю і архітектора Єфімова: «Что это такое за урод торчит? – спросил я у своего приятеля. – Это колокольня вновь отделанной домашней настоятельской церкви, что над малыми воротами. – И, верно, какой-нибудь досужий костромской мужичок смастерил этакую штуку? – Нет, извините, не мужичок, а настоящий патентованный художник!. Автор, описуючи нову дзвіницю не міг її бачити, бо роботи по її відбудові проводились 1853, коли Шевченко перебував на засланні. Збудував також домову церкву в Сокиринцях.
Лев Жемчужников, розповідаючи про своє перебування у Седневі, згадав і садибу Кейкуатових: «Сад окаймлялся с одной стороны рекою и был расположен на горе; за рекою раскинулись луга, кое-где поросшие кустами, и уходили вдаль, за ними с правой стороны виднелась роскошная усадьба соседа Лизогубов князя Кейкуатова, а с левой – лес». П. Жур записав, що садибу Кейкуатових можна побачити на одному з седнівських малюнків художника. В. Ф. Демич від свого дядька приватного землеміра Д. П. Демича, який працював у маєтку Кейкуатова навесні 1847 р., переказав, що поет жив у флігелі, де мешкали службовці княжої економії. Зберіглася церква в селі Бігач, побудована на кошти Кейкуатова, але не є діючою, оскільки потребує реставрації.
                                                                              Цурканюк Ольга

Комментариев нет:

Отправить комментарий