Общее·количество·просмотров·страницы

вторник, 22 апреля 2014 г.

Стежки і дороги мого родоводу

 
Кажуть, перша ластівка весни не робить. Це так, але ж, тим не менш, про її прихід сповіщає. Так і в нашому випадку. Стало відомим місце загибелі нашого земляка В.П. Ігнатенка, про що писав у районці краєзнавець Є. Домме.
І ось – дзвінок до редакції. Телефонувала, як виявилося, племінниця героя розповіді Наталія Демченко з Журавки. „Якщо можна, розповім про свій родовід”, - попросила Наталія Іванівна. Подаємо її розповідь.
В прекрасному місці на Варвинщині, на березі річки Удай, що в с. Журавка, стояла хатина мого дідуся Прокопа Мусійовича і бабусі Єлизавети Василівни Ігнатенків. Потопала вона в гарнім саду, а в обійсті панували любов, повага і радість.
В любові з’явився на світ первісток - синок, а згодом - ще два синочки і донечка. Дітей наділяли любов’ю, повагою, навчали цінувати життя, поважати людей, вчили працювати. Дідусь Прокіп був садівником, його руки творили земну красу. Він міг змінити дичку-яблуню на дерево, яке родило смачні плоди. Йому підкорялася природа, а так могла творити людина, яка мала добре і щире серце, яка несла тепло і радість своїй сім’ї, близьким, знайомим.
Відійшов у вічність дідусь, але і до цього часу залишились прищеплені його руками вишні, яблуні, а також неповторно красивий кущ троянд. Все це підтверджує істину: життя прожите ним залишило на землі добрі справи, і не було змарновано жодного дня.
Бабуся працювала в городній бригаді, в усьому підтримувала свого чоловіка. Разом ростили, виховували Андрія, Володимира, Павла і мою маму Уляну. Змалечку їх привчали працювати і тому праця була для них в радість. За це залишалися вдячними батькам. Не жили заможно, але хліб завжди був на столі. З якою теплотою згадувала моя мама своє дитинство, родину, в якій було тепло, світло та затишно, де панували повага і любов, де завжди допомагали і оберігали. Все було те, що треба для повного щастя. Життя продовжувалося, хоча були, як і в кожній родині, свої труднощі, але з ними разом боролися і перемагали. Адже людське життя складне і в той час цікаве.
Але біда приходить, коли її ніхто не жде...
Чорним крилом війна 1941р. накрила всі надії та сподівання.
Забрали на фронт Андрія, Володимира і Павла. Тоді й поселилися в серцях батьків сум, біль і тривога, адже війна забирала життя...  Старший син залишив удома дружину і двох синочків. І про всіх треба було турбуватися, всім дати раду. Бабуся згадувала ті часи і плакала. Вона завжди благала у Бога щасливої долі своїм дітям. Чекали дорогі листи, бо ті були потрібні, як повітря, як віра в життя. Але в 1942 р. замість листа прийшла страшна звістка: Володя пропав без вісти...
Красень, чуйний, добрий, йому було лише 20 років. Він, ніби та недоспівана пісня, що обірвалась на півслові: не встиг полюбити, залишити слід на землі, віддячити батькам за їхню любов. Можна лише уявити, як переживали батьки за свого сина, з яким болем в душі боролися з відчаєм, як багато вони вистраждали...
Життя продовжувалося. Батьки на щось сподівалися, вони вірили в чудо. І, напевне, ця віра й материнська молитва повернули Андрія та Павла в родину.
Про Володю було відомо лише те, що він був льотчиком. Отож, коли пролітав літак, бабуся завжди дивилася в небо і якби мала крила, то, мабуть, полетіла назустріч, бо завжди казала: «Внучко, це певне, летить до мене мій Володя».
Спливали роки, але біль втрати не полишав бабусю. Вона вірила, надіялася і чекала сина, який мав би повернутися до рідної хати. Надією жила, надією тішила своє материнське серце. В родині були фотографії. Бабуся часто переглядала їх, потай щось говорила, щось просила... Світлин було не так багато, але їх вважали сімейною реліквією, тому цінували і берегли.
Дідусь і бабуся хотіли дізнатися про долю Володимира, хотіли знати, що з ним трапилося. Надсилали запити до військкомату, але марно. Приходила лише коротка офіційна відповідь, що Ігнатенко Володимир Прокопович пропав без вісти. І це вселяло в душу якусь надію, що одного разу повернеться їхній син до рідного дому.
Відійшли у вічність батьки так і не взнавши про сина правду, але з надією що той живий.
Та людська пам’ять - це великий Божий дар, вона не зраджує, ніхто не забутий і ніщо не забуте. Ми пам’ятали історію своєї родини, спілкувалися і підтримували родинні зв’язки і ніколи не забували про дядю Володю. І, напевне велике бажання дізнатися правду «спрацювало». В газеті «Слово Варвинщини» я натрапила на розповідь про нього. Як виявляється, він не пропав без вісти, а загинув у бою в районі с. Кара-Урсдон в Північній Осетії.
Що думали ті юнаки, які зустрілися віч-на-віч зі смертю? Можливо, згадали батьків, рідні домівки, весняні квітучі сади, а Володя, можливо, згадав ласкаву річку Удай. Що могли думати молоді люди, які повинні були жити довго і щасливо, в кого тільки розпочиналося життя, але доля розпорядилася інакше...
Прочитавши замітку, я знову і знову повертаюся в дитинство, згадую розповіді бабусі, намагаюся все поновить у пам’яті, відчуваю втрату своєї родини. І десь в душі, як зірка в небі, прокотилась яскравим світлом добра пам’ять про дядю Володю і щира вдячність небайдужим людям, які через багато років доносять правду про наших рідних. Хоч і сумну, але таку важливу. Стомився травень чекати хлопців з війни, але ніколи не забувайте, нащадки, про своїх рідних, бо це наше коріння, наш рід і наш родовід. Це одне міцне дерево, яке повинно рости, розвиватись, міцніти і жити вічно.
Від щирого серця дякую працівникам газети «Слово Варвинщини», краєзнавцю Варвинщини Євгенію Вікторовичу Домме, пошуковій групі «Меморіал - Авіа» в Північній Осетії за вашу працю, за вашу небайдужість, за вашу пошукову діяльність, за те, що ви розкриваєте правду рідним. Щасти вам у роботі, щастя і здоров’я вам та вашим родинам. Дякую вам я і вся наша родина.
                                                                           Н. ДЕМЧЕНКО,  с. Журавка
                                                                    Газета "Слово Варвинщини" 12 квітня 2014 року

Комментариев нет:

Отправить комментарий