Общее·количество·просмотров·страницы

воскресенье, 16 ноября 2014 г.

Перебування Тараса Шевченка у Вільно (Вільнюсі), Литва


Десь восени 1829 року прийшов день, коли Тарасові, якому пішов уже шістнадцятий рік, довелося вирушити в далекий світ – до Вільна й до Варшави. Його суворий і неприступний пан Енгельгардт віз із собою реєстр своїх слуг, де про козачка Тараса було сказано, що він надається на покоєвого маляра. В обозі гордого аристократа їхав назустріч незнаній долі неслухняний, упертий, неспокійної вдачі п”ятнадцятилітній хлопець, що мав за собою небуденне, як на його вік, минуле – запас тяжких досвідів, пережитих образ, страждань і шукань, а в серці – «стрілу амура». Був він безправним рабом, що мав чистити чоботи й набивати люльку свого пана, хоча мав власний, самостійно вироблений життєвий ідеал – стати малярем-мистцем, а душа його  жила у світлі буйної фантазії, багатому й яскравому, наповненому звуками підслуханих співів природи, реальними образами її живих красот і ідеальними – з народних пісень, кобзаревих дум, історичних переказів, сковородинських кантів, житій святих і Давидових псалмів.
                Лейбгвардії Уланський полк, де служив Павло Енгельгардт, стояв у Варшаві, але молодий Шевченків дідич мав якісь справи у Вільні і на деякий час затримався у стародавній литовській столиці. Пан Енгельгардт – поручик гвардії був призначений адютантом віденського генерал-губернатора О.М.Римського-Корсакова.
                Коли саме прибув Шевченко до Вільна, не знаємо, але в усякому разі напевне не раніше, ніж пізньої осени.
                Старовинне литовське місто Вільно, куди прибув Тарас з челяддю, справило на нього велике враження і чи не найбільше – його архітектура. Про це він згадує вже на засланні у поемі «У Вільні, городі преславнім». У місті мешкало багато польського населення, отже довелося чути поряд з литовською і польську мову. Талановитий юнак польську мову знав ще в Україні – вона була досить поширеною ще до приєднання Правобережжя до Росії.
                Пан Енгельгардт, дотримуючись звичаїв польських панів тримати в себе «покойових козачків», які б прислужували йому у всьому, звелів Тарасові приступити до нової «посади». При цьому не байдужий до його таланту, дозволив брати уроки малярства у відомих у місті художників, отже, таким чином, у перспективі мати кімнатного художника.
                Вільно (Вільнюс) повязано не тільки із уроками Тараса Шевченка живописом. Але і з його першим коханням, про яке він все життя не бажав згадувати.
                У професора Віленського університету Рустемаса вчився Франек Гусиковський, дякуючи сестрі якого – Ядвізі, Софія Енгельгардт і взнала про професора. Тарас швидко потоваришував із Франеком і був представлений Ядвізі. Тарас закохався в чорнобриву, струнку, з типово українською  пишною груддю панночку. І вона зачарувала хлопця, такого не схожого на інших, чистого і самобитного. Ядвіга не розмовляла українською мовою, він розумів все те, про що говорять на польській. Блукаючи тенистими парками і старовинними вузенькими вулицями, їм приходилось розмовляти очима і жестами. Кінець кінцем вони  стали коханцями. Із-за виникненої страсті навчання у Рустемаса проходило для Тараса як в тумані. В його серці «зайнялося перше молоде кохання до дівчини, що належала до другого стану, тобто не кріпацького і її незалежні думки зробили міцний вплив на пригнічену, приголомшену, але глибоко перейнятливу Тарасову натуру. Оце перше кохання, по словах самого Кобзаря, облагородило його душу».
                Зближення з нею мало для Шевченка й певне значення в розвитку його поглядів на соціяльні відносини: дівчина належала до «вільного стану», не була кріпачкою. «Я, - оповідав Шевченко Сошенкові, - вперше прийшов тоді до думки, чому й нам, нещасливим кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні стани». Якщо навіть у цьому переказі з третіх уст слово «вперше» додане довільно, то в усякому разі Шевченкова згадка про те, що ця рання любов взагалі зроджувала в ньому такі думки – факт надто важливий і зовсім зрозумілий: людської гідности скромної швачки нікому не вільно було ображати, а його, закоханого в неї Тараса, вільно було панові бити, як пса, і цієї різниці становищ хлопець не міг на кожному кроці не відчувати.
                29 листопада 1930 року вибухнуло в Варшаві повстання. Деякі дослідники вважають, що Дзюня відвідувала таємний польський революційний гурток. Ядвізині друзі і вона з братом повернулись в Варшаву.  Тарас заскучав . Для нього головним була любов з Ядвігою, а на всю революцію і саму Річ Посполиту йому було наплювати.
                І знову допомогла його господарка Софія. Тарас умовив її відпустити його в Варшаву. Мотивував він своє бажання поїхати не коханням, а тим, що Віленський університет закрили із-за студентських заворушень, а йому хочеться продовжити навчання живописом. Він сказав, що їде вчитися до самого Лампи, з яким Рустемас вже списався, і який обіцяв взяти Тараса.
                В середині листопада Тарас вже був в польській столиці і відразу кинувся до Ядзі, яка мешкала у родичів в старовинному будинку в центрі Варшави. Вона допомогла йому зняти кімнатку по сусідству. З Лампи Тарас не зміг зустрітись. Той, взнавши про підготовку повстання в Варшаві, виїхав у Відень писати портрети в спокійній ситуації.
Коли почалось повстання, Енгельгардт покинув її разом із своїм полком. Утікаючи, не міг забрати з собою усіх своїх слуг, а серед тих, що залишилися в Варшаві, був і Тарас. Бувши в той час у Варшаві, хлопець міг дуже багато цікавого побачити й почути. Зберігся переказ, джерела якого не знаємо, що під час перших воєнних подій Тарас «заліз на горище і відтіля, із дахового вікна, дивився на вулицю, на бійку між поляками й царським російським військом».
У Енгельгардта був у Варшаві якийсь «комісар», себто довірена особа в його маєткових справах. Комісар цей опікувався Енгельгардтовими людьми і брав участь у справі їх виїзду із Варшави, коли польський революційний уряд виселяв із Варшави російських підданих.
                Від часу виїзду Тараса з Керелівки проминуло вже не менше як півтора року.
                Для Тараса ті дні, години, хвилини у товаристві Ядзі справді були відчуттям волі, хоч і примарної.
                9-го лютого 1831 року «Санкт-Петербургские ведомости» сповіщали, що до столиці прибув «з Вільни, генерала від інфантерії Римського-Корсакова адютант, гвардії Уланського полку ротмістр Енгельгардт».
Підвищений у 1831 році до ранги ротмістра і призначений як ад”ютант до Його Королівського Високости – начальника шляхів сполучення герцога Олександра Вюртемберзького, Павло Енгельгардт, як на тодішні легкі умови військової служби для аристократів, дуже пиняво робив свою кар”єру: на дванадцятому році служби був тільки поручником.  Його старші брати Василь і Андрій, обидва полковники гвардії, були значно талановитіші за нього і належали до популярних у столиці осіб, особливо Василь, знаний картяр, сноб і гульвіса, сердечний приятель Пушкіна. Андрій, герой війни 1812 року, був справді видатним бойовим офіцером.
 З валкою панського майна та дворовими людьми дістався Петербургу пізніше і Тарас. Тут виповнилося йому 17 літ. Наступного року Енгельгардт погодився віддати хлопця на чотири роки в науку до «живописных дел цехового мастера» Ширяєва – переміг престиж мати власного дармового художника.
Пан побачив, що з Тараса доброго льокая не зробить, а матеріальна користь проекту, що його він висунув, була для Енгельгардта очевидна. Тарас не був просто учнем, якого Ширяєв брав від рала, - хлопець уже пройшов малярську науку і не тільки квачом умів орудувати, а добре рисувати.
------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Про перебування юного Тараса у Вільно написано поетами небагато – маємо лише «Тарас Шевченко у Вільнюсі» литовського поета Анастаса Венцлави (переклад В.Струтинського), триптих  «Тарас малює уночі» Миколи Карпенка, диптих «У Вільні, городі преславнім» Олекси Ющенка та епізод із другої поеми Богдана Стельмаха «Доля», що входить до тетралогії «Тарас». У А.Венцлави переважають загальні міркування автора про долю Шевченка в цілому – юнака, засланця, поета-громадянина. В розповіді про Вільнюс він обмежився лише кількома рядками:
Побачив Вілію в зелених берегах.
Ріка несла до моря кров кріпацьку.
…Уздрів тут вежі сяючих костелів.
Доми вельмож, пітьму монастирів,
Нужду і сльози бідного народу.

У першій частині триптиху М.Карпенка бачимо Тараса-козачка за роботою – малює при світлі лойової свічки. Думки ж його – про омріяну волю:
Скажи, о розуме мій бідний,
Коли прийде вона, коли –
Народу воля довгождана?

Та в ті роздуми вривається невмолима дійсність – пан Енгельгардт наказав покарати хлопця за «свавілля».
Друга частина – то вже авторські роздуми, де центральним стає образ свічки, яка запалила в серці юнака пломінь, що згасне в серці, «як тая свічка лойова». Ці роздуми продовжуються і в третій  частині, але вже про майбутнє поета і вкладені в уста юнака. Тут превалює переконання в тому, що зневіра не поглине широке поле його надій: «засвітить сонце волі дню і пісня понесе «землі коханій» його біль, гнів і стогін. Однак закрадається думка, коли читаєш ці рядки, що юний Тарас, мабуть, ще не міг так пишномовно мислити.
О.Ющенко центральним зробив епізод, коли Енгельгардт наказав покарати Тараса за те, що дозволив собі малювати при свічці. Новим у  художньому осмисленні цього факту є образ свічки:
Малий твій вогник не зачах,
То полумя із нього рине.
То серце сонячне поета
Вже сходило.

Він набуває тут значення символу: від «свічки в Вільне» спалахують по всій землі «праведні пожари».
Відвідуючи заняття в художників або ж маючи вільну годину, Тарас часто ходив вулицями міста, милуючись його архітектурою, бував на околицях і на набережній Вілії. В якусь із цих прогулянок і познайомився із швачкою-полькою Юзюнею (Ядзею) Гусиковською. В його серці «зайнялося перше молоде кохання до дівчини, що належала до другого стану, тобто не кріпацького, і її незалежні думки зробили міцний вплив на пригнічену, приголомшену, але глибоко перейнятливу Тарасову натуру. Оце перше кохання, по словах самого Кобзаря, облагородило його душу. Память про цю дівчину Тарас зберігав усе своє життя. «У сні бачив церкву святої Анни в Вільні, і в цій церкві милу Дуню, чорноброву Гусиковську, що молилася», - записав він на засланні у щоденнику.
Б.Стельмах у поемі «Доля» вділив віденському періодові лише два епізоди романтичної зустрічі Тараса з Ядзею Гусиковською у місцевому сквері. З розмови двох паничів, які спостерігали за любощами закоханих, довідуємося, що кріпака-козачка вчив малювати сам Рустемас. Ті щасливі для закоханих години автор відтворює у романтичному ключі – обоє у мріях, поки що нездійсненних, тим більше для Тараса, якому завжди мариться Україна:
Отак упав би на коліна:
Зірнице праведна, веди!

У другому епізоді місце дії не змінилося. «Минуло літо, - читаємо в ремарках. – Осінь багряніє у сквері. А вони собі стоять – Тарас і Панна – так, як на весні». Та змінилися обставини – у Вільно почалося повстання. Отже, Тарас і Ядзя були свідками тих подій. Автор знайшов простий спосіб сказати про них – розгорнув епізод випадкової зустрічі у сквері Пана (Енгельгарда) з молодятами. Підпилий Пан тримає у руках три відозви – до польського, російського та українського народів і просить Панну перекласти з польської. Українською ж прочитав йому Тарас:
«Не будете уже знати
ні агресорів, ні прикажчиків ваших,
що то шкуру з вас луплять,
а жінок  та дівчат ваших
позбавлють честі та віри,
а нас гонять самих день по дню,
що не знають ні свята, ні відпочинку,
а тільки з канчуком стоять над вами,
альбо в диби, альбо в гусаки вас забивають,
альбо січуть різками так,
що аж шкура від костей відлітає…»
І поплатився за хоробрість – Пан пізнав голос і наказав слугам відправити хлопця на конюшню.
Процитований текст прокламації реальний – автор взяв його із книги В.Шкурата «На досвітку нової доби», опублікованої у Львові 1919-го року.
Фінал епізоду надзвичайно емоційний і глибоко драматичний:
П а н н а
(в сльозі горять метелики сніжинок)
Голубка плаче: ти ж мене любив!?
Т а р а с
Любив, голубко! Плакав! Умирав!
Крізь тебе я на волю визирав!
Побіг у сніг, і Панна у снігах біжить за ним – летить голубка біла.

Для Тараса ті дні, години, хвилини у товаристві Ядзі справді були відчуттям волі, хоч і примарної.
9-го лютого 1831 року «Санкт-Петербургские ведомости» сповіщали, що до столиці прибув «з Вільни, генерала від інфантерії Римського-Корсакова адют ант, гвардії Уланського полку ротмістр Енгельгардт». З валкою панського майна та дворовими людьми дістався сюди і Тарас. В Петербурзі виповнилося йому 17 літ. Для нього розпочиналося інше життя…

Література:
П.Зайцев  «Життя Тараса Шевченка»,  1955 р.
М.Скорський  «Тет-А-Тетерів»  книга 3,   2010 р.


Підготував: Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України

Комментариев нет:

Отправить комментарий