Переяслав-Шевченківський «Заповіт»

 

25 грудня 1845 року Тарас Шевченко написав свій знаменитий вірш «Заповіт». Про ті події, які передували написанню цього вірша, моя розповідь.

Є у Переяслав-Хмельницькому, що на Київщині, місце, тісно пов”язане з ім”ям Шевченка. Сюди їдуть звідусіль, щоб вклонитися Великому Кобзареві, і старі, і малі.

                Місце це – будинок, де жив приятель Тараса Григоровича лікар Андрій Козачковський. У нього поет не раз зупинився під час мандрівок на Україну в 1845 та 1859 роках. Андрій Козачковський лікував поета, коли той був хворий, удвох вони їздили на ярмарок, ловили рибу на Дніпрі, мандрували околицями й селами Полтавської та Київської губерній (сам Переяслав тоді був повітовим містом Полтавської губернії). У Переяславі написав Шевченко поеми «Наймичка» та «Кавказ», поетичну посвяту Шафарикові до поеми «Єретик», вірш «Заповіт». Намалював кілька краєвидів…
 

                Він так любив – хай спека, хуга

                Чи грому першого розкати –

                У переяславського друга

                У В”юнищах погостювати.

                Ходив з рибалками бувало

                Дніпровську воду сколихнути,

                Щоб зачерпнуть пісень немало

                І сили – з глибини Славути.

                І над дніпровою сагою

                Він пісню вів крізь дні похмурі,

                І сам, як явір над водою,

                Схилився у людській зажурі.

                Зустрів морозяного ранку

                Дівча в благенькій одежині,

                Малу заплакану Мар”янку, -

                І поклонився сиротині.

                І обігрів своїм привітом

                Ту чорнобриву, карооку,

                Що розквітає маком-цвітом

                У найлютішу пору року:

                - Зов”янь, як цвіт у холодину,

                Ще не розвившися… ніж мушу

Водить по наймах в літню    днину
Чи покриткою в зимню стужу.

                Яку судьбі придумать кару?

                Як вилить слово бунтівниче?!

                … І кличе він повстанців з Яру

                З Холодного – всім серцем кличе.

         Борислав Степанюк  «В селі під Переяславом»

               

                Вже осінь поле оголила,

                Вже мовби напнуті вітри

                Розправили похмурі крила…

                Вже осінь поле оголила,

                Та не заповнила двори.

                В іржавім листі ледь сіріє

                Похила хатка кріпака…

                А сонце, сонце, що не гріє,

                В іржавім листі ледве тліє

                І, не дотлівши, геть зника.

                В багрянці заходу карета

                Ген битим шляхом поспіша –

                Це хворого везуть поета…

                В багрянці заходу карета,

                В крові поетова душа.

                Скоріше пробігай, дорого,

                Що простяглась з Яготина

                До Переяслава старого…

                Скоріше пробігай, дорого, -

                І Переяслав вирина.

                Вже Альта блиснула водою,

                Лежить, мов шабля козака

                В червоних плямах після бою.

                Вже Альта блиснула водою,

                В сльозі відбилась візника.

                Вже дзвін роня вечірні звуки,

                Вже промінець останній згас…

                І Козачковському на руки,

                Під дзвону вечорові звуки,

                В знемозі хилиться Тарас.

         Борислав Степанюк  «Шевченко в Переяславі»

Близилася зима, треба було до снігу справити наказ комісії. Старезне місто Переяслав ставало Шевченкові пунктом, де мусив він попрацювати для комісії; а тут було коло чого працювати. І от в жовтні бачимо Шевченка в Переяславі. Сюди він приїхав, певне, з початку другої половини жовтня, бо 16-го він був ще у Лукіяновича в Маріїнському і тут написав поему «Невольник». В Переяслав він приїхав трохи хворий. Козачковський гоїв його.

Творчий настрій його не покидав і тут. Писав тепер усе великі речі. У Переяславі протягом кількох днів народилася «Наймичка», також посланіє Шафарикові й повна прометейської революційності ода «Кавказ», у якій під враженням смерти друга, що йому «не за Україну, а за її ката довелось пролити кров добру, не чорну», вилив Шевченко всю свою ненависть до царської Росії, а гнобленим нею народам кинув клич: «Борітеся – поборете!». Козачковський був свідком того, що Шевченко писав ці речі з надзвичайною легкістю – наче жартома: не тільки слухав при цьому розмови присутніх, а й сам брав  у них участь.

У грудні переїхав до близьких од Переяслава В”юнищ – хутора, що належав симпатичним йому поміщикам Самойловим. У В”юнищах 14 грудня написав він своє геніальне «Дружнєє посланіє і мертвим, і живим, і ненародженим землякам», а слідом за ним – «Холодний Яр», переспіви десятьох Давидових псалмів та поезії «Маленькій Мар»яні», «Минають дні…» і «Три літа». Ще 22 грудня був тут, але Різдво зустрів у Переяславі, вже тяжко хворий: 25 грудня  1845  року написав там свій «Заповіт».

Оповива кімнату сонна тиша,

вже догорає воскова свіча…

А він натхненно пише, пише, пише,

і жар надії жевріє в очах.

Якщо помру – на кручі поховайте,

там, де Дніпро і далеч степова,

Кайдани рвіть, громадою ставайте…

Шукаючи, відточує слова.

А за вікном тривожний шелест віт,

дрімають переяславські хатини,

не спиться Кобзареві України…

            Дмитро ЛУЦЕНКО  «Заповіт»

 Безперечно, ґенезою цього твору було передчуття ще тяжчої хвороби, а може й її початки: Шевченко невдовзі заслаб на тиф.

 Час перебування в Переяславі він віддав переважно змальованню видів з переяславської старовини. Раз якогось з Козачковським вони їздили в село Андруші, де у Козачковського було дворище і він заводив там сад. Краса місцевості, гостинність і щирість Андрія Козачковського так глибоко запали в душу Шевченка, що він не забув їх і через десять років. В листі до Козачковського, писаному 14 квітня р. 1854, поет, згадавши про Андруші, пише: «Друже мій милостивий! Як получиш оце не хитростне посланіє, вибери хороший, погожий день, да повели запрягти у бричку коней, та візьми посади коло себе жіночку свою і діточок своїх невеличких, та поїдьте собі з богом в Андруші, та погуляйте гарненько в архієрейському гаю; та, гуляючи попід дубами та попід вербами, згадай той день, як колись ми з тобою в Андрушах гуляли. Мені тепер здається, що й раю кращого в світі не було, як ті Андруші; а вам там так, може, остило на світ дивитися і на сині Трахтемирівські гори. Боже мій! Господи єдиний! Чи гляну я на ті гори коли-небудь хоч єдиним оком!..» Далі в тому ж листі Тарас питає: «Чи великі виросли дерева, що посадив ти восени р. 1845? Мені так і здається, що я, як пишу оцього листа до тебе або як просто згадую про тебе, то так наче дивлюся на тебе, як ти коло паркана рядочком восени дерева саджаєш… Чи пам”ятаєте прогулку нашу в Андруші і за Дніпер в Монастирище на гору? Згадайте той дивний вечір, ту широку панораму, а посеред неї довгу широку смугу масакову, а за нею блищить, наче з золота кутий, собор переяславський? Яка чудова тиша торжественна! Пам”ятаєте: ми довго не спроможні були слова вимовити, доки, нарешті, біла, ледве примітна пляма не заспівала.

                Та яром, яром за товаром…

Чудовий вечір, чудовий край і пісні чудові! Багацько добрих споминок зберіг я про старий Переяслав і про тебе,  мій щирий друже!»

Вражіння, якого зазнав Шевченко під впливом Андрушів, Переяслава, Монастирища і Трахтемирова він вилив потім у віршах «Сон» («Гори мої високії»). Згадуючи усе те, поет гірко плаче, що гетьмани - «недоуми занапастили Божий рай!» і так занапастили, що «за Уралом киргизам лучче жити, ніж нам на Вкраїні…»

Звідтіль Шевченко поїхав в Яготин.

Від серця відлягла недуга,

Уже  свіжішим став з лиця, -

А за вікном осіння хуга

Порошить листям без кінця.

Бреде у латаній свитині

Чи покритка, а чи вдова,

Щось тихо промовля дитині

І в сповиточку зігріва.

Куди іде, вітрами гнана,

Чого шукає у імлі?..

Кива прощально лист каштана,

Поки не зірваний з гіллі.

А видужалому Тарасу

Край потемнілого вікна

Що визріло у серці зразу,

Що сколихнуло кров до дна?

Поквапно він сіда до столу,

Зволожений вогниться зір,

Сльоза скотилась не додолу –

Впилась свинцево у папір.

І та сльозина зігріває

Під тином кинуте маля…

А за Шевченком іздаля

Орел двоглавий позирає,

В мундирі царському кружля.

 Борислав Степанюк  «Шевченко в Переяславі»

А закінчити розповідь про написання Шевченком «Заповіту» хочу віршем Ю.Звєрєва «Подивись, Тарасе…»:

Ми ж бо вільні в Україні і в усьому світі!

А згадаймо, як нам воля дісталася в битві.

Як Христа, тебе розп”яли за гріхи людськії,

Ой, шипіли, радіючи, царі-пани злії.

Як помер ти, наш Тарасе, боліли нам рани,

Лиш тоді ми познімали на руках кайдани,

Отоді лише кріпацтво у згадках зосталось.

Та і то не так вже швидко це на світі сталось.

Про скорботне щось я знову… Треба й порадіти,

Що нарешті рідну мову учать наші діти.

Адже це – твоя заслуга, Шевченко наш рідний.

Ти ж боровся за вкраїнську – твоя праця плідна.

Твої вірші, твоє слово будуть в серці вічно,

І за іншим вже законом жити нам незвично.

Заповіт твій пам”ятаєм і твої послання,

Усі мрії твої чисті і мудрі послання.

І чужому научаймось, і свого не цураймось,

Не воюємо в країні, а усі братаймось.

Тож, Тарасе, подивися на свою дитину,

Милу, рідну, дорогую нашу Батьківщину.

                                               (2000 рік, с.Скородна)

 Підготував: Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України, тел.0963344652