Общее·количество·просмотров·страницы

пятница, 14 ноября 2014 г.

Переяслав-Шевченківський «Заповіт»

 
25 грудня 1845 року Тарас Шевченко написав свій знаменитий вірш «Заповіт». Про ті події, які передували написанню цього вірша, моя розповідь.
Є у Переяслав-Хмельницькому, що на Київщині, місце, тісно повязане з імям Шевченка. Сюди їдуть звідусіль, щоб вклонитися Великому Кобзареві, і старі, і малі.
                Місце це – будинок, де жив приятель Тараса Григоровича лікар Андрій Козачковський. У нього поет не раз зупинився під час мандрівок на Україну в 1845 та 1859 роках. Андрій Козачковський лікував поета, коли той був хворий, удвох вони їздили на ярмарок, ловили рибу на Дніпрі, мандрували околицями й селами Полтавської та Київської губерній (сам Переяслав тоді був повітовим містом Полтавської губернії). У Переяславі написав Шевченко поеми «Наймичка» та «Кавказ», поетичну посвяту Шафарикові до поеми «Єретик», вірш «Заповіт». Намалював кілька краєвидів…
 
                Він так любив – хай спека, хуга
                Чи грому першого розкати –
                У переяславського друга
                У Вюнищах погостювати.

                Ходив з рибалками бувало
                Дніпровську воду сколихнути,
                Щоб зачерпнуть пісень немало
                І сили – з глибини Славути.

                І над дніпровою сагою
                Він пісню вів крізь дні похмурі,
                І сам, як явір над водою,
                Схилився у людській зажурі.

                Зустрів морозяного ранку
                Дівча в благенькій одежині,
                Малу заплакану Мар”янку, -
                І поклонився сиротині.

                І обігрів своїм привітом
                Ту чорнобриву, карооку,
                Що розквітає маком-цвітом
                У найлютішу пору року:

                - Зовянь, як цвіт у холодину,
                Ще не розвившися… ніж мушу
Водить по наймах в літню    днину
Чи покриткою в зимню стужу.
                Яку судьбі придумать кару?
                Як вилить слово бунтівниче?!

                … І кличе він повстанців з Яру
                З Холодного – всім серцем кличе.

         Борислав Степанюк  «В селі під Переяславом»
               
                Вже осінь поле оголила,
                Вже мовби напнуті вітри
                Розправили похмурі крила…
                Вже осінь поле оголила,
                Та не заповнила двори.

                В іржавім листі ледь сіріє
                Похила хатка кріпака…
                А сонце, сонце, що не гріє,
                В іржавім листі ледве тліє
                І, не дотлівши, геть зника.

                В багрянці заходу карета
                Ген битим шляхом поспіша –
                Це хворого везуть поета…
                В багрянці заходу карета,
                В крові поетова душа.

                Скоріше пробігай, дорого,
                Що простяглась з Яготина
                До Переяслава старого…
                Скоріше пробігай, дорого, -
                І Переяслав вирина.

                Вже Альта блиснула водою,
                Лежить, мов шабля козака
                В червоних плямах після бою.
                Вже Альта блиснула водою,
                В сльозі відбилась візника.

                Вже дзвін роня вечірні звуки,
                Вже промінець останній згас…
                І Козачковському на руки,
                Під дзвону вечорові звуки,
                В знемозі хилиться Тарас.

         Борислав Степанюк  «Шевченко в Переяславі»

Близилася зима, треба було до снігу справити наказ комісії. Старезне місто Переяслав ставало Шевченкові пунктом, де мусив він попрацювати для комісії; а тут було коло чого працювати. І от в жовтні бачимо Шевченка в Переяславі. Сюди він приїхав, певне, з початку другої половини жовтня, бо 16-го він був ще у Лукіяновича в Маріїнському і тут написав поему «Невольник». В Переяслав він приїхав трохи хворий. Козачковський гоїв його.
Творчий настрій його не покидав і тут. Писав тепер усе великі речі. У Переяславі протягом кількох днів народилася «Наймичка», також посланіє Шафарикові й повна прометейської революційності ода «Кавказ», у якій під враженням смерти друга, що йому «не за Україну, а за її ката довелось пролити кров добру, не чорну», вилив Шевченко всю свою ненависть до царської Росії, а гнобленим нею народам кинув клич: «Борітеся – поборете!». Козачковський був свідком того, що Шевченко писав ці речі з надзвичайною легкістю – наче жартома: не тільки слухав при цьому розмови присутніх, а й сам брав  у них участь.
У грудні переїхав до близьких од Переяслава Вюнищ – хутора, що належав симпатичним йому поміщикам Самойловим. У В”юнищах 14 грудня написав він своє геніальне «Дружнєє посланіє і мертвим, і живим, і ненародженим землякам», а слідом за ним – «Холодний Яр», переспіви десятьох Давидових псалмів та поезії «Маленькій Мар»яні», «Минають дні…» і «Три літа». Ще 22 грудня був тут, але Різдво зустрів у Переяславі, вже тяжко хворий: 25 грудня  1845  року написав там свій «Заповіт».

Оповива кімнату сонна тиша,
вже догорає воскова свіча…
А він натхненно пише, пише, пише,
і жар надії жевріє в очах.
Якщо помру – на кручі поховайте,
там, де Дніпро і далеч степова,
Кайдани рвіть, громадою ставайте…
Шукаючи, відточує слова.
А за вікном тривожний шелест віт,
дрімають переяславські хатини,
не спиться Кобзареві України…

            Дмитро ЛУЦЕНКО  «Заповіт»

 Безперечно, ґенезою цього твору було передчуття ще тяжчої хвороби, а може й її початки: Шевченко невдовзі заслаб на тиф.
 Час перебування в Переяславі він віддав переважно змальованню видів з переяславської старовини. Раз якогось з Козачковським вони їздили в село Андруші, де у Козачковського було дворище і він заводив там сад. Краса місцевості, гостинність і щирість Андрія Козачковського так глибоко запали в душу Шевченка, що він не забув їх і через десять років. В листі до Козачковського, писаному 14 квітня р. 1854, поет, згадавши про Андруші, пише: «Друже мій милостивий! Як получиш оце не хитростне посланіє, вибери хороший, погожий день, да повели запрягти у бричку коней, та візьми посади коло себе жіночку свою і діточок своїх невеличких, та поїдьте собі з богом в Андруші, та погуляйте гарненько в архієрейському гаю; та, гуляючи попід дубами та попід вербами, згадай той день, як колись ми з тобою в Андрушах гуляли. Мені тепер здається, що й раю кращого в світі не було, як ті Андруші; а вам там так, може, остило на світ дивитися і на сині Трахтемирівські гори. Боже мій! Господи єдиний! Чи гляну я на ті гори коли-небудь хоч єдиним оком!..» Далі в тому ж листі Тарас питає: «Чи великі виросли дерева, що посадив ти восени р. 1845? Мені так і здається, що я, як пишу оцього листа до тебе або як просто згадую про тебе, то так наче дивлюся на тебе, як ти коло паркана рядочком восени дерева саджаєш… Чи памятаєте прогулку нашу в Андруші і за Дніпер в Монастирище на гору? Згадайте той дивний вечір, ту широку панораму, а посеред неї довгу широку смугу масакову, а за нею блищить, наче з золота кутий, собор переяславський? Яка чудова тиша торжественна! Памятаєте: ми довго не спроможні були слова вимовити, доки, нарешті, біла, ледве примітна пляма не заспівала.
                Та яром, яром за товаром…
Чудовий вечір, чудовий край і пісні чудові! Багацько добрих споминок зберіг я про старий Переяслав і про тебе,  мій щирий друже!»
Вражіння, якого зазнав Шевченко під впливом Андрушів, Переяслава, Монастирища і Трахтемирова він вилив потім у віршах «Сон» («Гори мої високії»). Згадуючи усе те, поет гірко плаче, що гетьмани - «недоуми занапастили Божий рай!» і так занапастили, що «за Уралом киргизам лучче жити, ніж нам на Вкраїні…»
Звідтіль Шевченко поїхав в Яготин.

Від серця відлягла недуга,
Уже  свіжішим став з лиця, -
А за вікном осіння хуга
Порошить листям без кінця.

Бреде у латаній свитині
Чи покритка, а чи вдова,
Щось тихо промовля дитині
І в сповиточку зігріва.

Куди іде, вітрами гнана,
Чого шукає у імлі?..
Кива прощально лист каштана,
Поки не зірваний з гіллі.

А видужалому Тарасу
Край потемнілого вікна
Що визріло у серці зразу,
Що сколихнуло кров до дна?

Поквапно він сіда до столу,
Зволожений вогниться зір,
Сльоза скотилась не додолу –
Впилась свинцево у папір.

І та сльозина зігріває
Під тином кинуте маля…

А за Шевченком іздаля
Орел двоглавий позирає,
В мундирі царському кружля.

 Борислав Степанюк  «Шевченко в Переяславі»

А закінчити розповідь про написання Шевченком «Заповіту» хочу віршем Ю.Звєрєва «Подивись, Тарасе…»:

Ми ж бо вільні в Україні і в усьому світі!
А згадаймо, як нам воля дісталася в битві.
Як Христа, тебе розпяли за гріхи людськії,
Ой, шипіли, радіючи, царі-пани злії.
Як помер ти, наш Тарасе, боліли нам рани,
Лиш тоді ми познімали на руках кайдани,
Отоді лише кріпацтво у згадках зосталось.
Та і то не так вже швидко це на світі сталось.
Про скорботне щось я знову… Треба й порадіти,
Що нарешті рідну мову учать наші діти.
Адже це – твоя заслуга, Шевченко наш рідний.
Ти ж боровся за вкраїнську – твоя праця плідна.
Твої вірші, твоє слово будуть в серці вічно,
І за іншим вже законом жити нам незвично.
Заповіт твій пам”ятаєм і твої послання,
Усі мрії твої чисті і мудрі послання.
І чужому научаймось, і свого не цураймось,
Не воюємо в країні, а усі братаймось.
Тож, Тарасе, подивися на свою дитину,
Милу, рідну, дорогую нашу Батьківщину.

                                               (2000 рік, с.Скородна)

 Підготував: Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України, тел.0963344652

Комментариев нет:

Отправить комментарий