Прощавай кріпацтво; здрастуй свобода!

                                            Незакатною звездой

                                                Светит солнце над землей.

                                                      В самом добром

                                               Тихом слове

                                                Жив он в памяти людской.

                                               Вечно память та жива.

                                                  На могиле спит трава…

                                                     Грудью полною дыша,

                                                           Днепр течет здесь,

                                            Не спеша.

                                              И во всем –

                                                   Судьба поэта,

                                             Жизнь его,

                                            Его душа.

            (Жоомарт Бекенбаев,

                                 поэма «На могиле Тараса»

                                                  перевод В.Кулемина)

                22 квітня 1838 року Тараса Григоровича Шевченка було викуплено із кріпацтва. Для нього це був самий щасливий день в його житті. Про цей день моя розповідь.

                У 1831 році пан Енгельгардт переїхав у Петербург, а з ним і Шевченко. 

                Все позаду…Україна…

Золотоворітський мур…

І криваві курять вина

Петербург

І Оренбург.

Все позаду. Вільні крила,

Рев і схлип Дніпрових бур…

Рвався в Київ, а судилось

Петербург

І Оренбург.

                        (Тарас Федюк, «Все позаду»)

                Зневірившись у тому, що з Шевченка вийде добрий лакей та й зглянувшись на неодступні благання юнака, Енгельгардт законтрактував його на чотири роки до цехового майстра Ширяєва, щоб уже як слід напрактикуватися у малярстві.

                Нелегко жилося Шевченкові в науці у такого грубого й суворого ментора, яким був Ширяєв. А головне, що мало було самої науки, якої так прагнув бідолашний хлопець. І от він почав ясними літніми ночами бігати до Літнього саду, де змальовував статуї античних богів та богинь.

                У білі ночі йшов у Літній сад,

                Спішив сюди із трепетом у серці,

                Ніс довгі пензлі й фарби у цеберці,

Щоб вранці, не вертаючись назад,

Іти і домальовувать плафон.

Він стомлений. Та де подівся сон,

І ночі, ночі ніби теж нема.

Можливо, це йому винагорода

За лиха всі: зробила ж так природа,

Що не приходить і вночі пітьма,

Щоб міг він тут, невільник-малярчук,

Після роботи аркуш брать до рук,

І малювати, і писать… У тінь

Ведуть коханих парубки. В алею

І він спішить… До кам”яних богинь –

Зустрітися із музою своєю…

От він змальовує хисткий хітон,

А юне серце прагне теж кохати.

Йому б туди – до тих живих мадонн,

Що над Дніпром в садочку коло хати.

                  (Абрам Кацнельсон, «У білі ночі»)

В один із таких сеансів він і познайомився з учнем Академії художеств Іваном Сошенком, українцем з містечка Богуслава. Це знайомство мало надзвичайну вагу в житті нашого поета. Було це в 1837 році. Про подальші події читаємо у книзі М.К.Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченка»  (Кіевъ, Типографія К.Н. Милевского, Крещатикъ, домъ Зейделя. 1882):

«Тарас Шевченко изумлял Сошенка своими успехами; знал Иван Максимович по собственному опыту, как трудно даются эти успехи человеку, достигшему уже известного возраста и неполучившему предварительно простых элементарных сведений.

Добряка Сошенка до глубины души тронула жалкая участь молодого человека, но помочь ему он был не в состоянии. Сошенко был хорошо знаком с известным в свое время малороссийским писателем Е.Гребенкой. С ним то он прежде всего и посоветовался на счет того, каким бы способом помочь горю общаго их земляка? Гребенка близко принял к сердцу жалкое положение юноши, стал часто приглашать его к себе, давая для чтения книги, сообщал разныя полезныя сведения, помогал деньгами. Недовольствуясь этим первым шагом к облегчению участи Тараса, Иван Максимович представил его конференц-секретарю академии художеств Григоровичу, с убедительнейшею просьбой оказать свое содействие к освобождению его от невыносимого гнета грубого маляра Ширяева. С Гребенкой Тарас Григорьевич стал бывать у придворного живописца Венецианова, который, по просьбе Григоровича, представил его В.А.Жуковскому.

Желая ближе познакомиться с направлением самоучки-маляра, Жуковский задал ему однажды тему: описать жизнь художника. Насколько Шевченко  удовлетворил пытливости нашего романтика, мы не знаем. Известно только, что с этого именно времени он стал сильно хлопотать  о выкупе крепостнаго автора: гуманист-воспитатель Державного Освободителя крестьян в этом случае остался верен своему высокому призванию.

Состояние души нашего поэта вначале 1838 года было ужасно. Узнав о том, что дело его освобождения, задуманное влиятельными людьми, как Венецианов, Вельегорский, Жуковский, - не смотря на все их старания, все-таки вперед не двигается, он пришел однажды к Сошенку в страшном волнении. Проклиная свою горькую долю, он нарекал на своего помещика, несоглашавшагося отпустить его на волю. Наконец, пригрозив ему ужасною местию, ушол домой, на свой грязный чердак.

Неизвестно, чтобы сделал он, доведенный до отчаяния, еслибы дело его освобождения неожиданно не приняло благоприятного оборота. Покрайней мере его приятель – Сошенко сильно перетревожился за своего земляка и ждал большой беды.

По свидетельству княжны Репниной, В.А.Жуковский, узнав о таком ужасном состоянии духа молодого человека, близком к самоубийству, написал к нему на лоскутке бумажки успокоительную записку.

Эту записку Шевченко хранил у себя в кармане, как святыню и показывал княжной в 1843 году. До получения этой записки, Шевченко, по его словам, не читал стихотворений Жуковского; он узнал его прежде как человека, а потом уже познакомился с его произведениями.

В знак особенного уважения и глубокой признательности к своему благодетелю, поэт посвятил ему свое любимое произведение «Катерину».

«Сторговавшись предварительно с моим помещиком (говорит Шевченко в своей автобиографии), Жуковский просил Брюллова написать с него портрет, с целию разыграть его в частной лотерее. Великий Брюллов тотчас согласился и портрет был у него готов. Жуковский, с помощью гр. Вельегорскаго, устроил лотерею в 2500  рублей ас. И этою ценою куплена была моя свобода, 22 апреля 1838 года. С того же дня начал я посещать классы академии художеств и вскоре сделался одним из любимый-учеников-товарищей Брюллова».

…Смертельна справа на життя своє…

В обличчя – вітер. Круглий і тривожний.

Нева шумить, мов підпалок із сну.

І кожен камінь, хвиля кожна

нагадують уперто про весну,

про чорний жар землі під канчуком,

про чесний відчай бути кріпаком…

2500!.. По-панськи запросили!

Тепер – ого! – який він дорогий!

Тепер він – вільний!... Вільний і красивий.

              (Олександр Шарварок, «Небесний дзвін»)

Читаємо далі книгу М.К.Чалого: «Некто П.М-съ (о котором не раз придется нам говорить еще), в своих «Эпизодах из жизни Шевченка» укоряет поэта в том, что он в своей автобиографии не упомянул о том, что лотерея состоялась при участии Императорского семейства. Портрет Жуковского действительно был разыгран между членами Императорской фамилии, при деятельном содействии Государини Імператрицы, но Шевченко не упомянул об этом участии царской фамилии в своей биографии не «из черной неблагодарности», как думает П.М-съ, а из скромности, не считая себя вправе, без разрешения, говорит печатно о высочайших благодияниях; в частных же разговорах он ни от кого этого не скрывал.

О том, как принял поэт первую весть о свободе, Сошенко передал нам следующия подробности:

«Получив работу от Пешохонова – написать четырех Евангелистов для царских врат, - я сидел в квартире и прилежно работал. Это было в последних числах апреля. Жил я все на той же квартире, почти в подвале огромнаго четырехэтажного дома, все у той же немки Марьи Ивановны. В нашем морозном Питере запахло весной. Я открыл оконо, которое было вровень с тратуаром. Вдруг в комнату мою, через окно, вскакивает Тарас, опрокидывает мою Луку-евангелиста, чуть и меня не сшиб с ног, бросается ко мне на шею и кричит: свобода! свобода!

-          Чи не здурив, кажу, ты, Тарасе?

А он все прыгает и выкрикивает: свобода! свобода!

Понявши в чем дело, я уже с своей стороны стал душить его в объятиях и целовать. Сцена эта кончилась тем, что мы оба расплакались, как дети».

Як вільна людина Шевченко міг вступити до Академії художеств, де він зробився учнем самого Брюллова. Здійснилось те, про що недавній панський козачок не міг марити в самих палких своїх мріях. Мов людина, що з душного й вогкого льоху вийшла на свіже повітря й дихає на повні груди, так і Шевченко тепер вдихав те нове повітря, черпав його, як зцілющий бальзам для своєї наболілої молодої душі.

Півсвіту – Петербург!

Болотяна лілея.

Античний сад на кам”яній воді.

Він оббігає поглядом алеї,

що ними йдуть скульптури молоді –

його душі ровесники – боги,

сумлінні свідки розпачу й снаги.

Його з неволі вийняли гуртом,

немов з огню дитину несповиту.

Стражданням край!

Тепер уже ніхто

не заборонить жити і творити.

Бо є Брюллов, бо є столиця…

Є-є-є…

                 (Олександр Шарварок, «Небесний дзвін»)

Брама Сезаму відчинилася перед Шевченком: уже наступного дня він був «вольноприходящимъ» учнем рисувальних кляс Петербурзької Академії Мистецтв. Дійсність перевищила колишні найсміливіші мрії закоханого в мистецтво юнака: він не тільки був вільний і міг «вивчати глибокі таїнства» «божественного мистецтва», але відразу зробився учнем самого «Карла Великого», «безсмертного Брюллова» - майстра, що його, слідом за всіма своїми ровесниками-мистцями, уважав він за «найбільшого живописця» Х1Х століття, за «найбільшого артиста в світі». Переповнений почуттям вдячності своїм добродіям, двадцятичотирьохлітній хлопець, що його вчора викупили за гроші, як якусь заставлену в ломбарді річ, сьогодні не знав, що з собою робити від щастя: щоразу виймав із кишені свою «отпускную» й цілував на ній підписи великих свідків шляхетного акту – Брюллова, Жуковського й В”єльгорського, вибранців трьох муз, що простягнули одна одній руки, щоб випустити на волю мистця-самородка, сина вільних, співучих степів.

Тепер уже сном були передпокої апартаментів «февдала-собачника» Енгельгардта і горище «мужика-мугиря» Ширяєва, а дійсністю – вибагливо розкішна майстерня творця «Останнього дня Помпеї», нащадка французьких гугенотів, що мав у туманному Петербурзі відкрити таїнства малярства синові соняшникової України. Все було, як у сні або чарівній казці…

Підготував Володимир ПОРТЯНКО,
заслужений працівник культури України,  тел. 0963344652