ЯК ТОГО ЦВІТУ, ПО ВСЬОМУ СВІТУ

 

У сотень і сотень варвинців складалися так обставини, що життя своє мусили будувати на теренах інших країн, областей, в т.ч. і далекого зарубіжжя. Там облаштувалися, наживали авторитет, знаності, але ніколи не забували свою колиску – рідну Варву, яка, до речі, припала до душі навіть тим, хто вряди-годи тут бував як гість.

   Приміром, відомий російський артист Валентин Гафт. Про це дізнався з газети „Бульвар Гордона”.

Його бабуся мешкала в Прилуках. Приїжджаючи туди, Валентин Йосипович бував і в нашому селищі, де мав друзів на „Руді”. Чим запам’яталося гостювання: „Журавлі, біля хати під соломою, глиняна підлога з розісланими доріжками, а ще ікони й рушники...”
Запам’яталися „пічки, лавки, смачнючий борщ з часником...” І було то в 1945-46 р.р., коли вертали додому солдати. Гафт зізнається: „Люблю Україну, до того ж, у мене родом звідси і мати, і батько”.

    Старожили-антонівчани, мабуть, пригадують свого земляка Анатолія Котеленця. Народився в учительській родині. Але так сталося, що мати переїхала з новонародженим сином до батьків, а батька призвали в армію, направивши на Далекий Схід, де воював. Мати працювала в Прилуках, а як почалася війна, перебралися в Калиновицю.

До речі, мати була підпільницею, а двоюрідний брат батька очолював підпілля. Зрадник видав їх обох, і підпільників розстріляли, а разом з жінкою – і п’ятимісячного сина Володю. Анатолій врятувався, дякуючи випадковості.

Пішов до школи в Калиновиці в 1944 р., а через два роки батько забрав його в Череповець. Там закінчив школу, військове училище. Відтоді весь час був військовим – у різних регіонах країни, за рубежем. А займав Анатолій Якович високі посади, зокрема, заступника командуючого армією. У відставці з 1993 р. Зайнявся ветеранською роботою. Він посідає почесне місце серед активістів ветеранського руху Карелії.

Бойовий генерал котрий пройшов воєнні дороги в Афганістані, удостоєний орденів „За службу Вітчизні” ІІІ ст., Червоної Зірки, Червоного Прапора, низки медалей, за громадську роботу нагороджений орденом Петра Великого ІІ ст. і ін. Мешкає в Петрозаводську.

   Цікавий родовід громадського діяча, журналіста, барда, підприємця Сергія Єлєцьких. У 53-річному віці приїхав на Кіпр. В Україні не був, але коріння має козацьке. Ось у сивому віці йому захотілося вивчити рідну мову свого діда.

А дідусь по маминій лінії належав до запорозьких козаків. Предки Сергія жили біля Полтави, але сам він з родиною мешкав у Підмосков’ї. Він знає, що прадід Микола грав на гітарі, співав. Сам теж вирішив вивчити ці пісні та їх співати – „Дивлюсь я на небо”, „Рідна мати моя”, „Ніч яка місячна”, „Черемшина”, „Несе Галя воду”...

Є в Сергія Єлєцьких світлини, де зображені рідні. Приміром, фото 1918 р., зроблене у Варві. На знімку його бабуся Варвара у 18 років. Закінчила педучилище, учителювала, добре співала.

А ось такий цікавий факт. Бабусі Варвари батько – Микола Горельченко (по місцевому – Горільченко), мати – Ольга Соченко (або Саченко). Після смерті чоловіка вийшла заміж за Максима Шейка-Чайку. У бабусі було 9 братів та сестер.

Про те, що Горельченка поважали, свідчить факт: садибу варвинці не грабували з огляду на пошану.

   Своя життєва історія в краєзнавця з Маріуполя Сергія Бурова, рідня якого бере своє коріння теж з Варви.

   Жив на „Руді” дід Савка, або Сава Васильович. Неординарна особистість: він пішки ходив на заробітки в Маріуполь, де працював дубщиком-вантажником містків на т.з. дубки, або парусні суда. Доводилося день при дні тягати на плечах 40-кілограмові мішки. Хоча і був заможним, але шукав додаткового заробітку. Чому? Відповідь проста: дід дивився у майбутнє, адже мав 5 синів і доньку. Отож, як прилаштувати синів, задумувався. Вирішив підзаробити, щоб синам прикупити землі.

Але сталося не так, як гадалося. Син Петро ще хлопчиком перебрався в Маріуполь, прилучився до ремесла у земляків-кравців. І стала йому машинка „Зінгер” годувальницею. До брата, одружившись, переїхав і Оксентій, тут працював на землі. З батьком залишилися Іван, Микита, Полікарп.

Постарівши, Савка жив у Маріуполі, але помирати приїхав у Варву.

Внуки дідуся були заслуженими людьми – багато воїнів у Вітчизняну війну, військовий лікар, комбайнер – Герой Соцпраці, доцент університету, директор технікуму... І серед внучок були відома в Росії художниця-керамістка, учителі географії, іноземних мов...

Сергій Давидович Буров – з родини діда Савки. Він відома у Маріуполі особа – почесний громадянин міста, член Національної спілки краєзнавців України, Національної спілки кінематографістів, має низку публікацій.

  Серед заслужений учителів Росії – Варвара Кожухова, дівоче прізвище Дейнеко. Родом вона з Озерян. 1934 р. закінчила школу, вступила на робфак Ніжинського педінституту. Працювала учителем хімії та біології на Вінничині. Як 1940 р. чоловіка призвали в армію, переїхала у Варву до батьків і працювала учителем у школі. З початком війни за завданням райкому комсомолу залишилася на окупованій території. Навесні 43-го Варвару Іванівну заарештували, а за місяць відправили на роботи до Німеччини.

По війні В.І. Кожухова повернулася на Батьківщину і 1947 р. переїздить до чоловікових батьків у Новосибірську обл. Там учителювала, була завучем. За добросовісну працю талановитий педагог отримала низку нагород – медалі „За доблесну працю”, „За освоєння цілинних земель – 1957 р.”, орден Трудового Червоного Прапора і ін., а також звання „Заслужений учитель РРФСР”, „Відмінник народної освіти”.

   Багатьох наших земляків доля закинула аж в Амурську обл. Знайомлячись з рідкісним документом „Поіменний список селян Амурської області й округу  Вельської волості села Петропавловка”, укладений 1.01.1897 р., наштовхнувся на прізвище Ірини Олександрівни Філоненкової, вдови, 82 р., селянки, син Потап – 33 р., невістка Агафія – 32 р., його брат Софрон – 29 р., його дружина. Постановою військового губернатора цієї обл. 1885 р. їх поселено в це село. А прибули вони з Полтавської губернії, Лохвицького уїзду, Остапівської волості містечка Варва. Ось так два брати Потап і Софрон зі своєю матір’ю зірвалися з обжитого місця на малій батьківщині й подалися в пошуки примарного ліпшого життя аж на східну окраїну Росії.

  Такі от історії декількох наших земляків, яких вітер долі розвіяв по світу. Але згадка про край, де народилися і жили предки таких, як Сергій Єлєцьких, Сергій Буров, Варвара Кожухова, брати Філоненкови і ін., теплить душу, гріє сумління. Всі вони зносили найважчі тяготи, гніт, пробували призвичаїтись. Але до одного не могли звикнути – війни. Недарма Сергій Єлєцьких у своїх роздумах „Кто прав – Плеве, Путин или бабушка Варя?” подає думку бабусі: „Она мне всегда говорила: „Лиш бы не было войны”.

До речі, В’ячеслав Плеве, колишній міністра внутрішніх справ Росії і шеф жандармів 1904 р. запропонував відвернути увагу людей від революції... війною з Японією. Він тоді сказав: „Щоб стримати революцію, нам потрібна невелика переможна війна”. А бабуся так сказала тому, що пережила аж три війни – російсько-японську, революцію, і Велику Вітчизняну.

                                Є. ДОММЕ, краєзнавець, газета «Слово Варвинщини»