Общее·количество·просмотров·страницы

четверг, 24 октября 2013 г.

Памя′ті поета і скульптора


З великої любові до життя,

З могучої і чесної любові

Дарую піт землі і почуття,

А в час лихий не пошкодую крові!

Нехай настане тьмяне забуття,

Ні спогадів про мене, ані мови

Та знаю: понад ланом вишиттям

Все ж буде колос опускати брови.

В цих словах автор відобразив своє відношення до життя. Але за життя він не був належно вшанований. Мова йде про Миколу Івановича Харченка, поета від Бога, скульптора за покликанням Душі, Людини глибоко трагічної й напрочуд чесної Долі й справжньої високої Любові… Доля не устеляла його життєвий шлях килимами, навпаки - то кидала у вир розбурханої життєвої стихії, як у пекло, то тамувала душевну тугу розкішшю творчої уяви.. Та нелегко було зломити упертий, могутній дух майбутнього селянського поета…
     Народився Микола Іванович 31 жовтня 1921 року  в хаті сокиринського хлібороба Івана Петровича Харченка. Теплими словами згадує син матір – Тетяну Нечипорівну. З дитинства відчув хлопець потяг до краси, а ще хотілося і самому передати відчуте і побачене. Багато різних скарбів з глини, з гіпсу, вирізаних з дерева зберігається у садибі майстра: це Прометей, Чапля, Життя перемагає смерть, О. Пушкін, О. Вересай, Т. Шевченко.

         Навчався Микола Харченко в Сокиринській семирічці, а потім у Срібному. Нам тепер важко уявити ті розбиті дороги, грязюку, яку доводилось місити восени, весною, а взимку долати снігові замети, щоб дістатися до школи.     

            Крізь синю осінь і туман густий

            З Сокиринець до Срібного полями,

            Три роки довелось з книжками йти;

            В суботу – в рідний дім,

            А з дому – неділями.

            Питається чого я так гостив,

            Чого так часто терли плечі лями?

            Ніхто б мене нікуди не пустив –

            В той час були то мандри за знаннями. 

         Після закінчення срібнянської десятирічки Микола Іванович  мріяв стати учителем української мови і літератури, вступив до Київського учительського інституту, але не склалося...

         В 1939 році Микола був призваний до армії і одразу попав в обійми війни, радянсько-фінської. Про штурм “Лінії Маннергейма” згадує:

                    В атаки йшов, ура кричав,

                    Стояв за Сталіна стіною.

                    Навколо падали бійці...

                    Поля вкривала трупів сила.

                     Життя і смерть – лице в лице.

                     О смерть! Мене ти не скосила!

                     Ніде, ні в чім, в любій біді,

                     Вогонь пожеж, вогонь війни...

                     Осколки, кулі, танки, міни...

                     Та я стояв, я йшов у бій

                     Фанатик юний з України.

Полон, вдалося втекти з полону. Але знову трагічний 1941рік – і знову полон. Каунас, Ебенрод, концентраційний табір. Не раз смерть чатувала над ним, але віра в життя, прагнення до волі виявились сильнішими.

                 Нехай не зломить смерть і доля зла,

                   А їх було в моїм житті немало,

                   І кожна з них по-іншому повзла,

                   По-іншому знущалася й ламала.

                   Моє грядуще крала чорна мла,

                   А сонце радощів стояло, мов за валом,

                   І серце камяніло без тепла,

                   Але чогось жило і не вмирало..

         Прийшли визволителі... Але не було ні обіймів, ні вітань. 25 травня 1945 року військовий трибунал визначив “злочинцеві” кару: 10 років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях і 5 років поза межами. Миколу Івановича зустрічала не рідна батьківська хата, а Колима...

                      “За що я загнаний сюди ?

                        Не раз, не два себе питаю.

                        Мені не страшно, що сліди

                        Колимська буря замітає.

                        Мені байдуже, що помру,

                        Кому полегшає від того !

         Але вистояти на колимський землі допомогла йому зустріч з майбутньою дружиною. Це Василина Іванівна, яку ще дівчинкою-підлітком, як ворога радянської влади вислано було з Івано-Франківщини. Довгих 17 літ Микола Іванович міг тільки мріяти про повернення в батьківську хату. Повернувшись – іде працювати в колгосп, а вечорами, у вихідні  - багато працює, щоб втілити свої мрії у дійсність. :        

                  Село моє, Сокиринці кохані.

Колиско мрій – я твій.

Я твій завжди, як сиза димка рання,

В вербових косах рано на світанні,

В очеретах над ставом на зорі,

Над травами, над лозами заплавів,

Колиско мрій – я твій!

У барвах лугу, в шелесті вітрів,

У пісні солов’я, у пісні матерів,

У радості, у смутку та зітханні –

Я твій завжди, як сиза димка рання.

Хвилювала Миколу Івановича історія. Ще з дитинства він пам′ятав розповіді про кобзаря Остапа Вересая. Вершиною титанічної праці – стала скульптура О. Вересаю, яка сьогодні є окрасою нашого парку. Вона – як світла і добра пам′ять про Миколу Івановича.
А 2007 року світ побачив його віршовану збірочку «Сокиринські сонети».

                 Я не шукав своїм сонетам див –

                   Само життя дива в собі носило.

                   Кипи, вируй, душі натхненна сило,

                   Щоб я нащадкам дещо відродив.

                   Ви чули вальс, що грають струни нив?

                   І Штраус би підвівся із могили,

                   Шоб лиш відчуть пругкі його вітрила,

                   Казкових звуків мрійний перелив.

                   Бушує вальс, його співає колос.

                   Чи взнали в нім і свій сміливий голос

                   Та серця небайдужого життя?

                   Вам радісно… У вас орлині крила,

                   І простір золотий, і Україна мила, -

                   Відкритий шлях на подвиг і життя.

І відтепер збірочка, “Сокиринські сонети” возвеличить не лише ок’я досі невідомого в Україні Миколи Івановича Харченка, а й землю окириську, що вигойдувала його під осінніми вітрами, напувала джерельною водою, гоїла рани душі цілющими травами й неповторними краєвидами…

            Село моє, Сокиринці кохані,

            Твою красу в словах не перелить.

            Я поглядом торкну твоє рясне убрання

            Бо чую серце так мені велить.

Я поглядом торкну твої гаї і кручі,

Стрічки стежок на пагорбах крутих,

Твоїх струмків мережива блискучі,

Ясні світанки в шатах золотих.

             Твої поля, гаї і перелоги,

             Де я зростав.де мріяв і творив,

             Де я сходив старі твої дороги

             І часто з вітром говорив.



                                                                                  С.Сокиринці

    Керівник історико-етнографічного музею О. Вересая

Валентина Савченко



Комментариев нет:

Отправить комментарий