Його поезія йде з колгоспних ланів, з
студентських гуртожитків, з затемнених вікон воєнного лихоліття, з пекла
передової, з рідної оселі та з сімейного затишку - звідусіль, де пройшли
поетові дороги.
Своїх доріг Пилип Моренець не пройшов, може, й
половини ( помер не доживши місяця до своїх п’ятдесяти років). Але йшов по
своєму шляху сумлінно, чесно і красиво.
Остання
копиця - і вила на плечі!..
Ще
треба ж скупатись, пригладити чуб,
Сорочку
змінити… Казали ж вечір
Прилуцькі артисти приїдуть у клуб.
1940 р.
***
І
вечори, і росяні світанки
У
тихому приудайськім краю…
Скажи
мені, замріяна киянко,-
Ті
не бувала в нашому краю?
1946 р.
***
В
лісі зайчик – побігайчик
Приморозив
вушко й пальчик,
Прискакав
до мого дому
Перегрітися
в соломі
Я його узяв на руки,
Кожушком прикрив, обхукав,
Посваривсь на чорний ліс
І до хати переніс.
1946 р.
***
Пахне
полем, лободою і морською хвилею.
Степ
і море тут зійшлося – простір душу милує.
Голубий,
безмежний простір без кінця, без краю.
Море
степ залити хоче, тільки як – не знає…
23. 08 1969 р.
Комментариев нет:
Отправить комментарий