Общее·количество·просмотров·страницы

вторник, 6 августа 2013 г.

Директор Журавки(уривки)


"Як уже казав, я почав працювати в Чернігівській області в першій половині 1973 року. Десь у цей час директором радгоспу «Журавський» було призначено Володимира Магду. Раніше я його не знав. Тому перша моя поїздка у Варвинський район передбачала і знайомство з новим керівником господарства. Практика підтверджує, що перше знайомство з людиною, як правило, буває визначальним. Так сталося й того разу. Володимир Панасович справив на мене позитивне і глибоке враження. Його плани були далекоглядні та масштабні. Вони стосувались усього складного комплексу розвитку господарства й села. І головне — при цьому не було дрібниць та розпорошення уваги. 
 Володимир Магда тоді ще не знав, що йому усміхнулася доля й держава підставляє свої могутні плечі, аби плани нового керівника збулися. Але все це потім. Тоді ми були в реаліях тієї дійсності, що склалась, і шукали підходи для того, щоб відбулися зміни на краще. І Володимир Панасович чітко вимальовував перспективу «Журавського», він її бачив, він рухався до неї.
 Мене вразило те, що він не обмежувався суто господарськими питаннями, а ставив на перший план також соціальний розвиток села. Ми бесідували довго, ґрунтовно, зацікавлено, а час збігав непомітно. Сонце вже давно зайшло за обрій, і спеку дня змінила приємна вечірня прохолода. Директор запропонував піти повечеряти, і я погодився, думаючи: «А куди ж ми підемо»? Власне, для мене з цим проблем не було, бо в селі на той час іще жили мої рідні — мама й сестра. Та я хотів глибше пізнати нового керівника і в душі чекав, що він запросить до свого дому. І Володимир Панасович, немовби прочитавши мою думку, сказав: «Поїхали до моєї Марії Іванівни».
 Забігаючи наперед, скажу, що потім у сім’ї Володимира Панасовича я бував не раз, але перші враження — найяскравіші. Так було й тоді. Коли ми приїхали на його подвір’я, нас зустріла симпатична чорнява жінка — доброзичлива, зі щирою приємною усмішкою на устах і добрими словами привітання. Складалося враження, що ми з нею вже були знайомі, і це створювало атмосферу довіри й невимушеності. Я потім часто думав, що немовби проста сільська жінка, а скільки вродженої мудрості, душевної краси та високої порядності.
 На подвір’ї директора панував лад: усе на своїх місцях. Хоч, напевне, й непросто було підтримувати це в належному стані, бо вони мали й корову, й поросят, і курей, качок та іншу живність. Сім’я повністю забезпечувала себе продуктами харчування, ще й з іншими ділилась. І, мабуть, це дуже добре, що керівник державного господарства мав усе своє, власне, гріх було закинути, що живе за рахунок радгоспу.
 У будинку директора було охайно і затишно. Обстановка нічим не відрізнялася від тієї, яку мали на той час більшість сімей сільської інтелігенції. Але особливо вразили стосунки між подружжям. Вони видалися мені щирими, лагідними й завбачливими. І в цьому я повністю переконався, неодноразово буваючи в цій сім’ї. Принагідно зауважу, що вони у мене також гостювали, коли я працював уже в інших краях. Особливою атмосферою наповнювалась оселя, коли за столом збиралася вся родина: батько й мама, діти, а пізніше — й онуки. Тоді Володимир Панасович ставав зовсім іншим. Він зовсім не був схожим на того суворого керівника господарства, про якого мені розповідали люди. Це був лагідний, добрий та зворушливий татусь і дідусь. Але разом з тим він був не лише турботливим, а також і вимогливим батьком. 
 Спілкуючись у той час із його доньками Раїсою і Валентиною та сином Валерієм, я відчував, як люблять, шанують і поважають свого батька діти. Отак би скрізь, то й у суспільстві було б більше ладу.
І останнє. Радгосп «Журавський» став високорентабельним багатогалузевим господарством. Крім базових галузей — рослинництва, тваринництва, в теплицях вирощувались овочі, була створена система штучних ставків із водним дзеркалом понад 85 гектарів, працювали ковбасний цех, олійниця, млин і пасіка. Щороку одинадцятої п’ятирічки господарство було переможцем у Всесоюзному соціалістичному змаганні і нагороджувалось перехідним Червоним прапором, а також заносилось на Дошку пошани на ВДНГ в Москві, багато трудівників радгоспу були нагороджені орденами й медалями, а моїй однокласниці Галині Федорчатенко присвоєне високе звання Героя Соціалістичної Праці.
 У 1987 році радгосп був удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора. Держава гідно поцінувала невтомну й багатогранну працю Володимира Магди, нагородивши його орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», Жовтневої революції та багатьма медалями. Володимиру Панасовичу присвоєне звання «Заслужений працівник сільського господарства УРСР». Він був глибоко шанованою людиною не лише у своєму господарстві, в селі, він був знаний у районі та області. З ним рахувалися, його поважали й цінували. Так було, це дійсність, це реалії нашого минулого.
 Наостанок хочеться зауважити, що Володимир Панасович жив і працював задля людей, і великий гріх тим, хто про це забуває. На початку цієї розповіді, характеризуючи відрізок часу, коли директором радгоспу «Журавський» працював Володимир Магда, я назвав цей період, крім іншого, драматичним. А драматизм полягає в руйнуванні зробленого, занепаді культури й духовності, в забутті. І, на мій погляд, іще далеко не все робиться в Журавці, аби поправити стан справ, краще знати історію свого краю, свого села й на прикладі відомих постатей виховувати підростаюче покоління, пробуджувати високодуховність і патріотизм у душах нащадків". 
                           Володимир Желіба, Надзвичайний і Повноважний посол України

Комментариев нет:

Отправить комментарий