Общее·количество·просмотров·страницы

вторник, 25 февраля 2014 г.

Т.Шевченко і Сокиринці


                         «Ми пам’ятаємо тебе, Кобзарю, крізь століття»
Щороку на початку березня в Україні відзначається одне з величних свят. Воно не позначене червоним кольором ні в одному календарі. Це свято Великої Української Родини – Шевченків День. Дев′ятого – десятого березня ми вшановуємо пам'ять нашого Пророка, геніального поета і художника. Творчість Кобзаря – то наша історія. Наше Козацтво і Коліївщина. Скупа, необхідна для виживання поденщина  українського народу і гірка сльоза жінки-наймички, і неофіти та єретики, і звернення до живих і мертвих, і ненароджених земляків на Україні і поза її межами… Бо в кожного своя доля, своя нива життя. У рік 200-річного ювілею з дня народження Тараса Григоровича Шевченка ми ще раз усвідомлюємо ті глибини людської духовності, яких нам не вистачає навіть сьогодні.
   Не вистачає Шевченкового слова – чесного, мужнього, справедливого, а вірніше – усвідомлення цього слова кожним українцем. До Шевченка сьогодні стало навіть «модним» звертатися. Але спливають на думку слова нашої сучасниці, мудрої буковинки Марії Матіос: «Облиште Шевченка у спокої. Ні захисту, ні возвеличення, ні розвінчування він не потребує … А кому так кортить позмагатися з Шевченком чи змодернізувати так свою творчість, щоб про неї заговорив світ, то для першого разу своєю рукою напишіть вісім рядків чи бодай абзац власного тексту, від якого б здригнулася бодай одна людська душа. Навіть, якщо це станеться після того, як на вас знайдеться якийсь Панько Куліш і підправить вас вправною редакторською рукою.»14
Тому ми ні змагатися, ні модернізувати нічого не будемо. У своєму дослідженні зупинюся на тих фактах із життя Тараса Григоровича, які вказують на перебуванням Кобзаря в нашому краї, спілкуванням із нашими земляками: Григорієм Павловичем Галаганом, Остапом Вересаєм.
Ряд конкретних фактів свідчать про перебування Т. Шевченка в Сокиринцях. Приятелював з Тарасом Григоровичем власник Сокиринської садиби Григорій Павлович Галаган. Про це свідчить підпис на примірнику видання «Тризна», що подарований Т. Г. Шевченком у 1844 році Григорію Павловичу з написом  «Грицькови Галаганови на память одъ Т. Шевченка».13 Знав Тарас Григорович і місцевого кобзаря Остапа Вересая. У листі до Вересая від 23 жовтня 1860 pоку з С.-Петербургу Пантелеймон Куліш пише: «Як написали ми до тебе, Остапе, листа, тут саме нагодивсь до нас у хату наш славний на ввесь світ кобзар Тарас Шевченко та й каже: «Нате ж і од мене карбованця, щоб і моя була пам’ятка в Остапа, бо я його знаю…» От тобі ще карбованець прибавивсь про твою нужду, Остапе! Та ще, роздобрившись, посилає тобі Тарас Григорович і свою книжку, з підписом руки своєї власної».10
А скільки сокиринчани милувались явором, що ріс над ставом, якого уподобав для відпочинку Тарас Григорович, перебуваючи в Сокиринцях. Не оминув у своїх творах він і дуба-велетня в якого вросла ікона Іржавецької Божої Матері, що було нагадуванням про засновника роду Галаганів прилуцького полковника Гната Галагана.3
І де ще так може мелодійно звучати поезія Кобзаря, змальовуючи красу природи, як не на Сокиринській землі:
«Тече вода з-під явора,
 Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явір молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють…».8
            «Погортавши «Шевченківський словник», - пише шевченкознавець  П.В. Жур, - ми знаходимо запис: «Сокиринці. Шевченко приїжджав сюди, очевидно, 1845 року до Галаганів».12  Як видно з цього виразу, що точності тут замало. Багато ще невідомого у біографії Т.Г. Шевченка. Хотілось би точніше знати якого місяця і дня побував Тарас Григорович у Сокиринцях. Одним із джерел, де згадуються Сокиринці є повість «Музикант», написана під час заслання в 1854-1855 роках за спогадами про другу поїздку по Україні 1845-1846 років1.  Ця повість є автобіографічною: дія твору відбувається в Прилуках та навколишніх селах Прилуцького повіту Полтавської губернії. В повісті згадуються села: Дігтярі, Іржавець, Качанівка, Сокиринці. Відомий дослідник-шевченкознавець П.В. Жур стверджує, що в липні 1845 року Шевченко відвідав Прилуки, Густиню і маєтки Галаганів в Сокиринцях і Дігтярях.12 Але в повісті «Музикант», яка написана майже через 10 років після поїздки по Україні, відчувається, що автор призабув точність подій, а, можливо, і не мав цього на меті. І ми не будемо прискіпливо відноситися до фактів,  адже це художній твір, але висловимо і свою думку. На початку оповіді Тарас Григорович описує поїздку на гостину до Галагана в Дігтярі, але, збившись з дороги, через Іваницю він потрапляє в Сокиринці2.  І далі в повісті неодноразово згадуються Сокиринці, вірніше описані сокиринські сюжети, але уявою автора перенесені в Дігтярі. Наприклад: «Виргилий мой добился кое-как умывальника с водой и лоханки, и мы, в коридоре умывши свои лики и согнавши пыль с фраков посредством встряхиванья, отправились в сад в надежде встретиться с хозяевами. Надежда нас не обманула. Мы вошли сначала в дом и, пройдя две залы, очутилися на террасе, уставленной роскошнейшими цветами; спустившися с террасы и пройдя дорожкой, тщательно песком усыпанной, через зеленую площадь (из патриотизма называемую левадою), вошли мы в сад, к немалому моему удивлению, не в английский и не в французский сад, а в простой, естественный дубовый лес, или в дуброву. И если б не желтые дорожки блестели между старыми темными дубами, то я совершенно забыл бы, что нахожусь в барском саду, а не в какой-нибудь заповедной дуброве. Виргилий мой подвел меня к высокому раскидистому огромному дубу и показал мне на стволе его небольшое отверстие вроде маленького окошечка, сказавши: «Посмотрите-ка в это оконце». Я посмотрел и, разумеется, ничего не увидел. «Посмотрите пристальнее». — Я посмотрел пристальнее и увидел что-то вроде иконы Божией Матери. И действительно, это была икона Иржавецкой Божией Матери, как мне пояснил мой Виргилий, врезанная в этот дуб знаменитым прилуцким полковником год спустя после Полтавской битвы».3
            Це описується старий дуб з врізаною в нього іконою Іржавецької Божої Матері. Ріс він в Сокиринському урочищі, яке до цього часу називається Свята долина. Про цього дуба з іконою згадує і Лев Жемчужников, який неодноразово зупинявся в Сокиринцях і про своє перебування описав в своїх спогадах. Для порівняння читаємо  опис палацу і парку 1853 року Л. Жемчужникова в книзі «Мои воспоминания из прошлого»: «Из залы через балкон был спуск в сад на каменных арках, с каменными перилами, украшенными вазами с цветами и статуями; спуск был удобен для схода и устроен, как садовые дорожки. Со стороны сада, перед окнами дома были разбиты цветочные клумбы, за ними большой луг, окруженный с трех сторон прекрасно разбитым английским садом. В саду были прекрасные могучие дубы в изобилии; в одном из них была врезана со времени козачества икона, и потому дуб этот назывался священным».11  Для уточнення скажемо, що в Дігтярях ніколи про такого дуба з іконою ніде не згадувалося.
            Або наведемо ще один опис з повісті «Музикант»: «Я не знал, что к саду примыкает пруд, и мне показалося странным, когда густые, темные ветви орешника стали рисоваться на белом фоне. Я вышел на полянку, и мне во всей красе своей представилося озеро, осененное старыми берестами, или вязами, и живописнейшими вербами. Чудная картина! Вода не шелохнется — совершенное зеркало, и вербы-красавицы как бы подошли к нему группами полюбоваться своими роскошными широкими ветвями. Долго я стоял на одном месте, очарованный этой дивною картиною. Мне казалося святотатством нарушить малейшим движением эту торжественную тишину святой красавицы природы.
            Подумавши, я решился, однако ж, на такое святотатство. Мне пришло в голову, что недурно было бы окунуться раза два-три в этом волшебном озере. Что я тотчас же и исполнил. После купанья мне так стало легко и отрадно, что я вдвойне почувствовал прелесть пейзажа и решился им вполне насладиться. Для этого я уселся под развесистым вязом и предался сладкому созерцанию очаровательной природы.
            Созерцание, однако ж, не долго длилося; я прислонился к бересту и безмятежно уснул…
            Видения мои были прерваны пронзительным женским хохотом. Раскрывши глаза, я увидел резвую стаю нимф, плескавшихся и визжавших в воде, и мне волею-неволею пришлося разыграть роль нескромного Актеона-пастуха. Я, однако же, вскоре овладел собою и ползком скрылся в кустарниках орешника»4. Дійсно, праворуч від місця, де ріс Шевченківський явір біля ставу було місце для купання. І сьогодні в глибині ставу зберігся берег викладений галаганівською цеглою.
                Галагани згадуються Т.Г. Шевченком в поемі «Іржавець», як «…прилуцький полковник поганий…»,7 мається на увазі Гнат Галаган, який зрадив Івана Мазепу, перейшовши на сторону Петра І, допомагав руйнувати Запорізьку Січ; у вірші «Бували войни й військовії свари…»9. Але найбільш теплі і дружні відносини Тараса Григоровича склалися з Григорієм Павловичем Галаганом, власником Сокиринської садиби, відомим меценатом, державним і громадським діячем ХІХ століття.
       Крім повісті «Музикант» про взаємовідносини Григорія Павловича Галагана з Тарасом Григоровичем свідчать і інші джерела, зокрема, епістолярна спадщина. Ще до особистого знайомства з поетом Григорій Павлович отримує лист від К. В. Маркович, датований 13 лютим 1842 року такого змісту: «Пришли мне в голову новые стихи Шевченко, ты их еще не знаешь, слушай...
Вітре буйний, вітре буйний,
Ти з морем говориш,
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море...
Воно знає, де мій милий,
Бо його носило…». 10
Це  Думка «Вітре буйний, вітре буйний!..»5 написана Т. Шевченком у 1838 році. К.В. Маркович ще в попередньому листі обіцяла надіслати цей вірш Галагану.
                Особисте знайомство Григорія Павловича з Тарасом Григоровичем відбулося в Петербурзі 1844 року, про що свідчить подарований примірник видання поеми «Тризна» з дарчим написом.13 Після цього Григорій Павлович постійно цікавився долею Т. Шевченка (додаток 5). Г.П. Галаган купував малярські твори Тараса Григоровича. Зокрема, в період перебування поета в Нижньому Новгороді Г.П. Галаган разом з В.В. Тарновським купив на 250 рублів частину Шевченківських акварелей, гроші були надіслані Тарасу Григоровичу10. Зустрічався Г.П. Галаган з Т.Г. Шевченком в 1858 році, на обіді у Максимовича. Про це свідчить лист від 1 квітня, адресований дружині Катерині Василівні: «У славянофилов я проводил время весьма приятно, - писал он. - Максимович дал обед на Благовещение по случаю возвращения Шевченко. Наш поэт сильно переменился, постарел. Над его широким лбом распространилась лысина, густая борода с проседью, при его глубоком взгляде, дает ему вид одного из мудрых наших дедов-паличников, к которым часто приходят за советом. Обедали у Максимовича: Кошелев с женою, два Аксаковых, Хомяков, Погодин, Шевырев, Бартенев, старушка Елагина и старик Щепкин. За шампанским Максимович прочел премилые стихи в честь Шевченко, в которых сказал, сколько он недоставал для Украины. Между прочим, там он говорит, что без тебя:
                       Твої думки туманами на лугах вставали,
                       Твої сльози росицею по степах опадали,
                       Твої пiснi соловейком в садах щебетали!
правда ли, прелестно? Старик Щепкин навзрыд плакал. Он щирый малороссиянин. После обеда Шевченко прелестно пел с женою Максимовича. А москали слушали хорошо, потому что все хороший народ. Кажется, что Шевченко во многом переменился к лучшему. Он теперь здесь и будет состоять при Академии художеств».10
                16 квітня 1858 року на прохання Г.П. Галагана Шевченко подарував йому автограф свого вірша «Весенний вечер», а Галаган записав у щоденник Тараса Григоровича вірш А. Хомякова «России» («Тебя избрал на брань святую...»)10.
            В одному з листів Г.П. Галагана, адресованому дружині Катерині Василівні від 18 квітня 1858 року повідомляється: «Прилагаю премилые стишки Шевченко. Их надобно читать медленно, как идиллии. Заставь Фед[ора] Ив[ановича] прочитать Павлушке».10 Які вірші були надіслані, на жаль, невідомо. У щоденнику Т. Шевченка зберігся запис від 19 квітня 1858 року: «Вечер провел у Г.П. Галагана, прочитавшего описание своего «будынка», построенного в Прилуцком уезде «в старом малороссийском духе»10, мається на увазі будинок,  що знаходився в селі Лебединці, одній із економій Галагана (нині село Срібнянського району Чернігівської області)13.
Зберігся лише один лист Т.Г. Шевченка до Г.П. Галагана від 27 травня 1858 року. В листі Тарас Григорович просить Галагана ласкаво прийняти в Сокиринцях молодого художника І.І. Соколова, який виїхав з Петербурга в Україну: «Воно розумне, добре і любить наш народ і нашу країну», 10 — рекомендує Шевченко художника.
Знали один одного Тарас Шевченко і Остап Вересай. Зі щоденника і листів Тараса Григоровича, Пантелеймона Куліша, важко сказати, - відбулась у них зустріч чи ні .
В кінці 50-х – на поч. 60-х років ХІХ ст. Пантелеймон Куліш познайомився з Остапом Вересаєм, з яким  переписується, проживаючи в Петербурзі, причому раз прислав йому грошей. Про це Остап згадує так: «Прислав мені Куліш п′ять рублів грошей на поминки по Тарасові, стільки-ж і Шуту Андрієві. Коли Шуту Андрію дошли гроші, а Шута Андрія у світі немає; «то ти гроші, пише Куліш, на – тобі, Остапе! Нашлась така добра людина, що поминає Тараса, й оце дала тобі грошей»12. Про Шевченка Вересай відгукується так: «була голова – оцей Тарас, та мабуть вже такої не буде! Бог зародив… може вона й мала була, я не бачив, але-ж розумна! У нас мабуть і не буде вже такої; може Бог кому другому дасть, а нам же ні!».12 Слова «я не бачив» можна розуміти по-різному: не бачив із-за сліпоти, а, можливо, і не зустрічались. Одним з припущень є те, що їх зустріч могла відбутися в Ромнах, на Іллінському ярмарку, бо період подорожі поета по Україні співпадає з періодом проходження ярмарки, які поет охоче відвідував. Художник Нестор Кизенко картиною «Зустріч Т.Г. Шевченка і Остапа Вересая в Ромнах на Іллінській ярмарці» стверджує про знайомство і, можливо, зустріч кобзарів-побратимів13.
Опрацьовуючи матеріали, які свідчать про зв’язки Тараса Шевченка з нашим краєм, напрошується висновок, що Кобзар перебував в Сокиринцях. А також простежується велика любов поета до України. Цю любов він проніс через все своє стражденне життя. Постійно поневіряючись на чужині, в нього не змінились думки про рідний край. Здавалося б, за тих обставин Шевченко мав забути і рідний край, і мову, а він, кріпак, ще козачок недавній, в далекому Санкт-Петербурзі дає із перших кроків зразки не тільки мови, а й животрепетного єднання з своїм народом. І, як тільки випадає можливість, він їде в Україну. Якби ці зв’язки з рідною ненькою-Україною він не зберіг, то чи мали б ми сьогодні «Гайдамаків», «Кобзаря»? Не допомогла б ніяка геніальність. Бо геній тоді розкритись може, коли спирається на свій народ. Тарас Шевченко це розумів.  І нам пора зрозуміти, що Тарас Шевченко не тільки поет, художник, геній, -  ми забуваємо, що він – Душа народу, наша Совість! Шевченко вірив у нову Україну, вільну, самосвідому, рівну серед народів світу, вірив у нащадків. Вдумаємось  в ці пророчі слова:
І оживе добра слава
Слава України,
І світ ясний невечірній
Тихо засіяє…
Обніміться, брати мої,
Молю вас, благаю!6
Використана література:
1.      Біографія Тараса Григоровича Шевченка. (сайт:Wikipedia.org)
2.      Т. Шевченко «Музикант», т.3, твори в 5-ти томах, в-во «Дніпро»,1985 рік, ст. 185.
3.      Там же ст. 187
4.      Там же ст. 190-191
5.      Т. Шевченко «Кобзар», в-во «Корбуш», Київ 2008 рік, Думка «Вітре буйний, вітре буйний!..» ст. 15
6.      Там же «І мертвим, і живим, і ненародженим…», ст. 350
7.      Там же «Іржавець» ст. 431
8.      Там же. «Тече вода з-під явора…» ст. 760
9.      Там же «Бували войни й військовії свари…» ст. 762
10.  Т. Шевченко в епістолярії відділу рукописів (сайт:litopys.org.ua)
11.  Л.М. Жемчужников «Мои воспоминания из прошлого», в-во «Искусство», Ленинград, 1971 рік, ст. 147
12.  П.В. Жур «Труды и дни Кобзаря» (сайт: litopys.org.ua)
13.  Архівні матеріали Сокиринського історико-етнографічного музею Остапа Вересая,
14.  М. Матіос. Вирвані сторінки з біографії. ст. 350
                                                                    Валентина Савченко.  с. Сокиринці.


Комментариев нет:

Отправить комментарий