Общее·количество·просмотров·страницы

воскресенье, 16 февраля 2014 г.

ПРЯМА ДОРОГА НА ХРЕСТ

                                                                                                           Тарас Шевченко –
                        То є Україна,        
                        Яку ніякі сил
                         Не скують…
                  Його молитви
                     Досягають Бога,
                 А замовляння
                       Зупиняють кров
       «Кобзар» - то 
 На хрест 
             Пряма дорога…
    І він один
                    За нас її пройшов…
          (Микола Побелян  «Стовпи залізні»...)
            «Кобзар» Тараса Шевченка – це явище безумовно світового значення. Про це написано і переписано багато-багато. Але це явище має і свою дату народження – 18 квітня 1840 року.
 Але повернемось трохи назад і повторимо розповідь В. Бородіна, яку він написав у Післямові до фототипічного видання «Кобзаря», яке було здійснене у 1962 році: «Про цензурну історію першого видання «Кобзаря» згадок самого Шевченка не лишилось. У реєстрі рукописів, розглянутих Петербурзьким цензурним комітетом 1840 р., про «Кобзар» записано: дата подання – 7 березня, назва – «Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения», кількість сторінок – 20, від кого надійшов рукопис – «от г(-на) Гребінки», цензор – Корсаков, дата цензурного схвалення – 7 березня, дата повернення з комітету – так само 7 березня, видано рукопис Іванові Левченку.
            Ці самі відомості, крім згадки про повернення рукопису, є у звіті Петербурзького цензурного комітету Головному управлінню цензури за березень 1840 р.
            Отже, стає цілком очевидно, що відомі спогади П.Мартоса, чиїм коштом видано «Кобзар», про проходження «Кобзаря» в цензурі не відповідають дійсності. Адже ініціативу видання і проведення рукопису через цензуру П.Мартос повністю приписував собі. Тим часом наведені документи свідчать, що в дійсності людиною, яка допомагала поетові проводити «Кобзар» через цензуру, був Є.Гребінка. В листах до Г.Квітки-Основ”яненка він ще раніше висловлював своє захоплення поезією Шевченка, можливо, знайомив з рукописами творів поета своїх друзів та знайомих. Восени 1938 р. він взяв кілька віршів Шевченка для опублікування в альманасі «Ластівка».
            Звертає на себе увагу не зовсім звичайний факт – цензор П.Корсаков дав дозвіл на видання Кобзаря раніше, ніж рукопис був зареєстрований у цензурному комітеті. В друкованому «Кобзарі» дата цензурного дозволу – 12 лютого 1840 р., а не 7 березня, коли рукопис був офіційно поданий до цензурного комітету. Це дає підстави вважати, що Є.Гребінка, ще не звертаючись до цензурного комітету, очевидно, звернувся з «Кобзарем» приватно до цензора П.Корсакова – свого доброго знайомого, на прихильність якого він міг певною мірою розраховувати. Сьомого ж березня П.Корсаков фактично здійснив уже повторне цензурування «Кобзаря» і в той же день повернув рукопис приятелеві Шевченка І.Левченку.
            Як видно з реєстру книг, надрукованих за дозволом Петербурзького цензурного комітету, та із звіту Петербурзького цензурного комітету Головному управлінню цензури за квітень 1840 р., квиток на випуск з друкарні Фішера надрукованого «Кобзаря» підписаний П.Корсаковим 18 квітня 1840 р.».          
            Ось що написав В.Г.Бєлінський в рецензії на «Кобзар» 1840 року в журналі «Отечественные записки»: «Що ж таке «Кобзар»? А ось прочитайте початок поезії «Тарасова ніч» і ви дізнаєтесь:
            На розпутті Кобзар сидить
            Та на кобзі грає;
            Кругом хлопці та дівчата –
Як мак процвітає,
                                  Грає кобзар, виспівує,
                                    Вимовля словами,
                                    Як москалі, орда, ляхи
                                   Бились з козаками;
Як збиралась громадонька
В неділеньку вранці;
Як ховали козаченька
В зеленім байраці.
                              Грає кобзар, виспівує –
                            Аж лихо сміється…

Тут є і поетичні думи, і історичні легенди, і чари покинутого кохання, і простодушна історія кохання Катерини – словом, всі елементи народної поезії півдня нашої вітчизни.
Але навіщо ж п. Шевченко пише малоросійською, а не російською мовою? Якщо він має поетичну душу, чому не передає її почуттів російською? – скаже багато хто. На це можна відповідати теж запитанням: а якщо пан Шевченко виріс в Малоросії; а якщо його поставила доля в таке відношення до мови, якою ми пишемо й розмовляємо, що він не може висловити нею своїх почуттів? Якщо з дитячих літ його уявлення одяглись у форми південного наріччя, то невже для цього треба закопувати талант в землю? Невже треба заглушати в душі світлі звуки тому тільки, що декілька чоловік у модних фраках не зрозуміє цих звуків, не зрозуміє або не схоче зрозуміти рідного відгомону слов”янської мови…»
 А ось що говорить білоруський поет Янка Купала: «З творчістю великого українського поета я знайомий давно. Я почув уперше його слова, ще не знаючи, кому вони належать. Я почув ці слова з уст білоруських селян.
Я був ще підлітком, коли в одному селі під Борисовом  прозвучало:
Од села до села
Танці та музики:
Курку, яйця продала,
Куплю черевики.
                               Од села до села
                               Буду танцювати:
                               Ні корови, ні вола –
                                 Осталася хата.

Пісню співали білоруські селяни білоруською мовою. Слова врізалися мені в память. Я тоді ще не знав, що цю пісню співає кобзар в безсмертному творі Тараса Шевченка «Гайдамаки». Я дізнався про це, коли познайомився з великим Кобзарем українського народу, коли я обізнався з творами Тараса Григоровича Шевченка… У лихі роки доводилося ховати «Кобзаря». Царський уряд не допускав до народу полумяних Шевченкових слів…»
А така думка чехословацького письменника Йосипа Секери: “Тарас Шевченко належить нашому народу, ніби він родився в Чехословаччині. Але так само належить він і всім народам світу, тому що ідеали, яким присвятив він себе, які оспівував своєю творчістю поета і художника, близькі і дорогі кожній чесній людині на землі».
Хочу навести іще один вислів Стефана Ткачука (Румунія), який сказав: «Шевченко народився із серцем і розумом генія. Він вийшов із гущі народу, увібрав його силу, виріс на його велетенський зріст й веде свій народ у майбуття.
У кожній Шевченковій поезії сяють, як весняні блискавки, гнівні слова гримкотять, як сердиті громовиці. Прозріння втілено тут у пророцтво.
Шевченко обезсмертив давнину і провістив будучність народу. Він засадив у чорнозем душ калинове цвітіння національної самосвідомості народу. Він мріяв про той великий сад наших народів, який прикрасить политу потом і кровю землю в майбутньому.
Він – сонце української поезії. Народившись у тісній хатині з підсліпуватими вікнами, в дідівськім краї, він щороку дедалі ширше обходить своїм світочем усе нові країни, народи, велику нашу планету».

Але повернемось до «Кобзаря»:

А що правда, та воля ота,
Що глумились весь вік над тобою,
 То вони, наче мрія свята,
Сяють нам провідною зорьою.
                                   Через те від високих палат
                                   І до кожної вбогої хати
                                  Твій «Кобзар» - є жаданий нам брат,
Чі сестра – жалібниця, чі мати.
Як той круг розгорта по воді
Без упину широкеє коло,
Так немає упину й тобі,
Бо … «дух свят» - не вмирущий ніколи.
                                        (П.Мирний «На 46-ті роковини Т.Шевченка» 1907)

А коло хліба на столі,
На само тканій скатертині,
Лежала книга – як святиня:
Людські надії і жалі.
                                            То був «Кобзар».
                                           Його не міг
                                           Ніхто, не вмивши рук, узяти,
                                           Бо він - святий, казала мати,
Він смерть народу переміг!
Його, мов хліба в чорний час,
Просили в позички сусіди,
Зціляючи серця завсіди
Тим словом, що прорік Тарас!
                                                              (Іван Гнатюк  «Кобзар»)

Шептал он родине :»Воскрсени!
Свободна будь, пока умру!»
И пел сердечные он песни
Украйне, светлому Днепру…
                                      А там, на родине, уж знали
                                      О нем. Вечерняя заря,
                                           И лес, и Днепр не раз слыхали
                                           Родные песни «Кобзаря»…
Он песни слал домой с чужбины,
Он сердцем жил в родном краю,
Он про судьбу пел Катерины,
Про долю горькую свою…
                                                              (Р.Меч «Кобзарь» 1911

Переді мної лежать три “Кобзарі» видані під час Великої Вітчизняної війни у 1942, 1943 і 1944 роках. Я називаю їх «Кобзарями» - фронтовиками. Про ці «Кобзарі» та взагалі про «Кобзарі», які пройшли дорогами війни, є багато спогадів і  написано багато віршів:

Я згадую убогу нашу хату
В селі, у повоєнному садку:
В однім кутку ікона – Божа Мати,
Портрет Шевченка в іншому кутку.
                                    Біля лежанки замість столу – скриня
                                   (Це ж треба! Пощадив війни пожар).
                                    Скарби в ній найдорожчі і святині:
                                   Святе Писання й бунтівний «Кобзар».
Я ще малий… Я ще збагну нескоро
Цей дивовижно  незбагненний світ…
Святе писання кличе до покори,
Кайдани рвати кличе «Заповіт».
                                    Своєму батьку вдячний я понині –
                                    Мені малому розтлумачив він:
                                    Перед іконою стаємо на коліна,
                                    Щоб з Кобзарем піднятися з колін.
                                                            (Анатолій Анастасьєв,  «Святині»)

…У вікнах пожежі відсвіти, -
Театр і музей догора.
У вікнах жахливі квіти,
Із неба – смертельний град…
                                      Що взяти з собою в дорогу?
                                       Далека вона, важка,
                                      Щоб не зморилися ноги,
                                      Щоб не боліла рука.
…Кругом здригається камінь,
Сусідні будинки горять…
Тремтячими руками
В дорогу я взяв «Кобзаря».
                                          (Олекса Ющенко «Що взяти з собою в дорогу» 1941)

Як запалала в небі грізно
Війни кривавая зоря,
Йдучи на битву за Вітчизну,
Я взяв з собою «Кобзаря».
                                  В борні запеклій і рішучій,
                                  Його слова, мов грім гримучий,
                                   Будили силу у мені
                                   І падали, як меч, на ката:
«Карайте, бийте ворогів!»
Плече в плече із руським братом
Ми йшли вперед крізь дим боїв.
Клич Кобзаря:
                         - За Україну! -
                                       До помсти звав нас.
                                       Вдень і в ніч,
                                       В боях не знаючи спочину,
                                      Я кидався в смертельну січ,
В час випробувань, тривоги,
Помщаючись за ріки сліз,
        До дня святої Перемоги
Я з гордістю його проніс.
                                                     (Олексій Палажченко  «Кобзар»)    

            Розповідь свою про народження «Кобзаря» хочу закінчити строками із вірша Йоле Станишича «Солнечные струны»:

            Волны вскипали под небом хмурым,
            бились с разлету в речные кручи.
            Песня твоя нарастала с бурей,
            грозно гремела, как Днепр могучий.
                                             Ветер развеивал прах столетий,
                                             и зарастали травой руины.
                                            Песня твоя! Никогда не истлеть ей,
                                             в песне твоей душа Украины.
В песне твоей золотится колос,
в ней и улыбка и капли пота.
Песня возвысила вещий голос,
ложь ей чужда, и чужда позолота.
                                             То нежно звеня, то гремя сурово,
                                             нежнее лазури, грознее стали
                                             над миром растет Тарасово слово
                                             и осеняет земные дали.
      (Авторизованный перевод с сербского Леонида Вышеславского)

і строками із вірша Броніслава Кежуна «Дорога до Тараса»:

На Чернечій горі
Світанкова зоря зайнялася,
Шлях-дорога сюди
Із народної шани іде,
                             Тут, на Канівській кручі,
                             Поховано серце Тараса,
                            Тільки серце Тараса,
                            А пісня живе між людей!
Бо ніколи й ніде,
Бунтівлива, вона не вмирала.
В ній клекоче вогонь
І прибій океанський зрина.
                                 В прикаспійських пісках,
                                За сталевим бескеттям Уралу,
                                      За морями далеко
                                                 Тарасова пісня луна.
На зорі, в вишині
Перед нами так близько і зримо
Монумент його встав,
Що здалося мені у той час,
                                        Ніби, небо підперши
                                       Міцними крутими плечима,
                                         Він іде по землі,
                                       Сам живий, непохитний Тарас!
                                                        (З російської переклав Юрій Стадниченко)

Підготував Володимир Портянко, заслужений працівник культури України 

Комментариев нет:

Отправить комментарий