ПРЯМА ДОРОГА НА ХРЕСТ

                                                                                                           Тарас Шевченко –

                        То є Україна,        

                        Яку ніякі сил
                         Не скують…

                  Його молитви

                     Досягають Бога,

                 А замовляння

                       Зупиняють кров
       «Кобзар» - то 
 На хрест 

             Пряма дорога…

    І він один

                    За нас її пройшов…

          (Микола Побелян  «Стовпи залізні»...)

            «Кобзар» Тараса Шевченка – це явище безумовно світового значення. Про це написано і переписано багато-багато. Але це явище має і свою дату народження – 18 квітня 1840 року.

 Але повернемось трохи назад і повторимо розповідь В. Бородіна, яку він написав у Післямові до фототипічного видання «Кобзаря», яке було здійснене у 1962 році: «Про цензурну історію першого видання «Кобзаря» згадок самого Шевченка не лишилось. У реєстрі рукописів, розглянутих Петербурзьким цензурним комітетом 1840 р., про «Кобзар» записано: дата подання – 7 березня, назва – «Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения», кількість сторінок – 20, від кого надійшов рукопис – «от г(-на) Гребінки», цензор – Корсаков, дата цензурного схвалення – 7 березня, дата повернення з комітету – так само 7 березня, видано рукопис Іванові Левченку.

            Ці самі відомості, крім згадки про повернення рукопису, є у звіті Петербурзького цензурного комітету Головному управлінню цензури за березень 1840 р.

            Отже, стає цілком очевидно, що відомі спогади П.Мартоса, чиїм коштом видано «Кобзар», про проходження «Кобзаря» в цензурі не відповідають дійсності. Адже ініціативу видання і проведення рукопису через цензуру П.Мартос повністю приписував собі. Тим часом наведені документи свідчать, що в дійсності людиною, яка допомагала поетові проводити «Кобзар» через цензуру, був Є.Гребінка. В листах до Г.Квітки-Основ”яненка він ще раніше висловлював своє захоплення поезією Шевченка, можливо, знайомив з рукописами творів поета своїх друзів та знайомих. Восени 1938 р. він взяв кілька віршів Шевченка для опублікування в альманасі «Ластівка».

            Звертає на себе увагу не зовсім звичайний факт – цензор П.Корсаков дав дозвіл на видання Кобзаря раніше, ніж рукопис був зареєстрований у цензурному комітеті. В друкованому «Кобзарі» дата цензурного дозволу – 12 лютого 1840 р., а не 7 березня, коли рукопис був офіційно поданий до цензурного комітету. Це дає підстави вважати, що Є.Гребінка, ще не звертаючись до цензурного комітету, очевидно, звернувся з «Кобзарем» приватно до цензора П.Корсакова – свого доброго знайомого, на прихильність якого він міг певною мірою розраховувати. Сьомого ж березня П.Корсаков фактично здійснив уже повторне цензурування «Кобзаря» і в той же день повернув рукопис приятелеві Шевченка І.Левченку.

            Як видно з реєстру книг, надрукованих за дозволом Петербурзького цензурного комітету, та із звіту Петербурзького цензурного комітету Головному управлінню цензури за квітень 1840 р., квиток на випуск з друкарні Фішера надрукованого «Кобзаря» підписаний П.Корсаковим 18 квітня 1840 р.».          

            Ось що написав В.Г.Бєлінський в рецензії на «Кобзар» 1840 року в журналі «Отечественные записки»: «Що ж таке «Кобзар»? А ось прочитайте початок поезії «Тарасова ніч» і ви дізнаєтесь:

            На розпутті Кобзар сидить

            Та на кобзі грає;

            Кругом хлопці та дівчата –

Як мак процвітає,

                                  Грає кобзар, виспівує,

                                    Вимовля словами,

                                    Як москалі, орда, ляхи

                                   Бились з козаками;

Як збиралась громадонька

В неділеньку вранці;

Як ховали козаченька

В зеленім байраці.

                              Грає кобзар, виспівує –

                            Аж лихо сміється…

Тут є і поетичні думи, і історичні легенди, і чари покинутого кохання, і простодушна історія кохання Катерини – словом, всі елементи народної поезії півдня нашої вітчизни.

Але навіщо ж п. Шевченко пише малоросійською, а не російською мовою? Якщо він має поетичну душу, чому не передає її почуттів російською? – скаже багато хто. На це можна відповідати теж запитанням: а якщо пан Шевченко виріс в Малоросії; а якщо його поставила доля в таке відношення до мови, якою ми пишемо й розмовляємо, що він не може висловити нею своїх почуттів? Якщо з дитячих літ його уявлення одяглись у форми південного наріччя, то невже для цього треба закопувати талант в землю? Невже треба заглушати в душі світлі звуки тому тільки, що декілька чоловік у модних фраках не зрозуміє цих звуків, не зрозуміє або не схоче зрозуміти рідного відгомону слов”янської мови…»

 А ось що говорить білоруський поет Янка Купала: «З творчістю великого українського поета я знайомий давно. Я почув уперше його слова, ще не знаючи, кому вони належать. Я почув ці слова з уст білоруських селян.

Я був ще підлітком, коли в одному селі під Борисовом  прозвучало:

Од села до села

Танці та музики:

Курку, яйця продала,

Куплю черевики.

                               Од села до села

                               Буду танцювати:

                               Ні корови, ні вола –

                                 Осталася хата.

Пісню співали білоруські селяни білоруською мовою. Слова врізалися мені в пам”ять. Я тоді ще не знав, що цю пісню співає кобзар в безсмертному творі Тараса Шевченка «Гайдамаки». Я дізнався про це, коли познайомився з великим Кобзарем українського народу, коли я обізнався з творами Тараса Григоровича Шевченка… У лихі роки доводилося ховати «Кобзаря». Царський уряд не допускав до народу полум”яних Шевченкових слів…»

А така думка чехословацького письменника Йосипа Секери: “Тарас Шевченко належить нашому народу, ніби він родився в Чехословаччині. Але так само належить він і всім народам світу, тому що ідеали, яким присвятив він себе, які оспівував своєю творчістю поета і художника, близькі і дорогі кожній чесній людині на землі».

Хочу навести іще один вислів Стефана Ткачука (Румунія), який сказав: «Шевченко народився із серцем і розумом генія. Він вийшов із гущі народу, увібрав його силу, виріс на його велетенський зріст й веде свій народ у майбуття.

У кожній Шевченковій поезії сяють, як весняні блискавки, гнівні слова гримкотять, як сердиті громовиці. Прозріння втілено тут у пророцтво.

Шевченко обезсмертив давнину і провістив будучність народу. Він засадив у чорнозем душ калинове цвітіння національної самосвідомості народу. Він мріяв про той великий сад наших народів, який прикрасить политу потом і кров”ю землю в майбутньому.

Він – сонце української поезії. Народившись у тісній хатині з підсліпуватими вікнами, в дідівськім краї, він щороку дедалі ширше обходить своїм світочем усе нові країни, народи, велику нашу планету».

Але повернемось до «Кобзаря»:

А що правда, та воля ота,

Що глумились весь вік над тобою,

 То вони, наче мрія свята,

Сяють нам провідною зорьою.

                                   Через те від високих палат

                                   І до кожної вбогої хати

                                  Твій «Кобзар» - є жаданий нам брат,

Чі сестра – жалібниця, чі мати.

Як той круг розгорта по воді

Без упину широкеє коло,

Так немає упину й тобі,

Бо … «дух свят» - не вмирущий ніколи.

                                        (П.Мирний «На 46-ті роковини Т.Шевченка» 1907)

А коло хліба на столі,

На само тканій скатертині,

Лежала книга – як святиня:

Людські надії і жалі.

                                            То був «Кобзар».

                                           Його не міг

                                           Ніхто, не вмивши рук, узяти,

                                           Бо він - святий, казала мати,

Він смерть народу переміг!

Його, мов хліба в чорний час,

Просили в позички сусіди,

Зціляючи серця завсіди

Тим словом, що прорік Тарас!

                                                              (Іван Гнатюк  «Кобзар»)

Шептал он родине :»Воскрсени!

Свободна будь, пока умру!»

И пел сердечные он песни

Украйне, светлому Днепру…

                                      А там, на родине, уж знали

                                      О нем. Вечерняя заря,

                                           И лес, и Днепр не раз слыхали

                                           Родные песни «Кобзаря»…

Он песни слал домой с чужбины,

Он сердцем жил в родном краю,

Он про судьбу пел Катерины,

Про долю горькую свою…

                                                              (Р.Меч «Кобзарь» 1911

Переді мної лежать три “Кобзарі» видані під час Великої Вітчизняної війни у 1942, 1943 і 1944 роках. Я називаю їх «Кобзарями» - фронтовиками. Про ці «Кобзарі» та взагалі про «Кобзарі», які пройшли дорогами війни, є багато спогадів і  написано багато віршів:

Я згадую убогу нашу хату

В селі, у повоєнному садку:

В однім кутку ікона – Божа Мати,

Портрет Шевченка в іншому кутку.

                                    Біля лежанки замість столу – скриня

                                   (Це ж треба! Пощадив війни пожар).

                                    Скарби в ній найдорожчі і святині:

                                   Святе Писання й бунтівний «Кобзар».

Я ще малий… Я ще збагну нескоро

Цей дивовижно  незбагненний світ…

Святе писання кличе до покори,

Кайдани рвати кличе «Заповіт».

                                    Своєму батьку вдячний я понині –

                                    Мені малому розтлумачив він:

                                    Перед іконою стаємо на коліна,

                                    Щоб з Кобзарем піднятися з колін.

                                                            (Анатолій Анастасьєв,  «Святині»)

…У вікнах пожежі відсвіти, -

Театр і музей догора.

У вікнах жахливі квіти,

Із неба – смертельний град…

                                      Що взяти з собою в дорогу?

                                       Далека вона, важка,

                                      Щоб не зморилися ноги,

                                      Щоб не боліла рука.

…Кругом здригається камінь,

Сусідні будинки горять…

Тремтячими руками

В дорогу я взяв «Кобзаря».

                                          (Олекса Ющенко «Що взяти з собою в дорогу» 1941)

Як запалала в небі грізно

Війни кривавая зоря,

Йдучи на битву за Вітчизну,

Я взяв з собою «Кобзаря».

                                  В борні запеклій і рішучій,

                                  Його слова, мов грім гримучий,

                                   Будили силу у мені

                                   І падали, як меч, на ката:

«Карайте, бийте ворогів!»

Плече в плече із руським братом

Ми йшли вперед крізь дим боїв.

Клич Кобзаря:

                         - За Україну! -

                                       До помсти звав нас.

                                       Вдень і в ніч,

                                       В боях не знаючи спочину,

                                      Я кидався в смертельну січ,

В час випробувань, тривоги,

Помщаючись за ріки сліз,

        До дня святої Перемоги

Я з гордістю його проніс.

                                                     (Олексій Палажченко  «Кобзар»)    

            Розповідь свою про народження «Кобзаря» хочу закінчити строками із вірша Йоле Станишича «Солнечные струны»:

            Волны вскипали под небом хмурым,

            бились с разлету в речные кручи.

            Песня твоя нарастала с бурей,

            грозно гремела, как Днепр могучий.

                                             Ветер развеивал прах столетий,

                                             и зарастали травой руины.

                                            Песня твоя! Никогда не истлеть ей,

                                             в песне твоей душа Украины.

В песне твоей золотится колос,

в ней и улыбка и капли пота.

Песня возвысила вещий голос,

ложь ей чужда, и чужда позолота.

                                             То нежно звеня, то гремя сурово,

                                             нежнее лазури, грознее стали

                                             над миром растет Тарасово слово

                                             и осеняет земные дали.

      (Авторизованный перевод с сербского Леонида Вышеславского)

і строками із вірша Броніслава Кежуна «Дорога до Тараса»:

На Чернечій горі

Світанкова зоря зайнялася,

Шлях-дорога сюди

Із народної шани іде,

                             Тут, на Канівській кручі,

                             Поховано серце Тараса,

                            Тільки серце Тараса,

                            А пісня живе між людей!

Бо ніколи й ніде,

Бунтівлива, вона не вмирала.

В ній клекоче вогонь

І прибій океанський зрина.

                                 В прикаспійських пісках,

                                За сталевим бескеттям Уралу,

                                      За морями далеко

                                                 Тарасова пісня луна.

На зорі, в вишині

Перед нами так близько і зримо

Монумент його встав,

Що здалося мені у той час,

                                        Ніби, небо підперши

                                       Міцними крутими плечима,

                                         Він іде по землі,

                                       Сам живий, непохитний Тарас!

                                                        (З російської переклав Юрій Стадниченко)

Підготував Володимир Портянко, заслужений працівник культури України