На фронті воювало Шевченкове слово

Живим і мертвим учасникам

 Великої Вітчизняної війни

присв”ячується

            У 2010 році до Дня Перемоги зроблено чудовий подарунок – вийшов «Кобзар» Тараса Шевченка, який було видано у 1942 році. Передмову до цього «Кобзаря» тоді у квітні 1942 року написав Павло Тичина. Назвав він її «Гнів Шевченка». Ось, що він писав: «В суворий і грізний час зустрічаємо ми весну 1942 р. Фашистський звір Гітлер ось уже вісім місяців сіє на окупованих рідних наших землях смерть, руїну і пожежі. Однією з перших Республік Радянського Союзу, що зазнали нападу берлінського людожера, була Україна.
   Задумавши знищити український народ, фашистський звір постачив своїх гітлерівських молодчиків – окрім зброї – ще й шибеницями, петлями готовими, кишенями грабіжницькими безодніми, наказами дикими, жорстокими – стріляти  в скарби наші, в пам”ятники старовини й мистецтва. Тарасова могила в Каневі, могила співця свободи українського народу – в першу чергу була ними по-варварському зганьблена й осміяна.

            А тому – кожен крок наш сьогодні, кожен рух душі має бути скерований на те, щоб остаточно знищити звіра. В наші героїчні дні творчість Тараса Шевченка набуває особливо важливого характеру. Патріотизм поета, його ненависть до ворога, з восьмидесятирічної давнини випромінює на нас такі яскраві снопи світла, що ми не можемо очей своїх одвести від їх потужності і сяйва. Ми ловимо в свої серця ті випромінювання поета-патріота і, переламавши крізь добу нашу, надсилаємо їх як турботу і любов червоноармійцям , партизанам, а озвірілому ворогові, дикій грабармії німецькій – вічне презирство, ненависть і прокльони!

                Смійся, лютий враже!

                Та не дуже, бо все гине, -

                Слава не поляже…

            Гнів Тараса Шевченка зародився ще тоді, в криваве царювання Миколи Палкіна, коли поет, сам будучи кріпаком, на собі відчув усі тортури і страждання своїх закріпачених братів селян, пережив їх разом з російськими революціонерами-демократами – з Чернишевським, Добролюбовим , Герценом. Гнів цей вогнем викрешувався і в відомій бесіді з грузинським поетом – тоді ще молодим – Акакієм Церетелі, і в підписанні протесту проти антисемітського виступу журналу «Иллюстрация». Гнів цей ще більше загострювався в засланні і мужнів: в Оренбурзі серед пригноблених царським урядом башкирів і казахів, в Кос-Аралі серед казахів і киргизів. «Караюсь, мучусь, але не каюсь» - ось що відповів Шевченко на хитре запитання царя: а чи не від того він, щоб покаятись? І Шевченко, куди б його не закинула доля – завжди був вірний своєму девізу: не каятися, не гнутися перед царями, - завжди прислухався він до мови пригнічених народів, вивчав їх поезію, фольклор і підбурював людей на протест, на протидіяння.

            Французький письменник Меріме сказав про Тургенєва, що той двадцятю двома пострілами своїх оповідань з циклу «Записки охотника» стріляв у бік кріпаччини, що гнобила його країну. Якою ж цифрою можна визначити, перелічити постріли Тараса Шевченка? Взяти хоча б його твори, як «Катерина», «Заповіт», як «Гайдамаки», «Єретик», «Кавказ» і «Сон». Та ж він стріляв у кріпаччину і в винних у заведенні цього рабства царів і панів – буквально кожним своїм віршем, буквально кожним рядком поетичним! І коли цих пострілів, на думку Шевченка, було не досить, він закликав усією громадою «обух сталить», сокиру гострити  на  триклятих тиранів.

            Тарас Шевченко ненавидів тиранів особливо за те, що вони, закабаляючи народ український у рабство, користувалися у цій нечистій справі нечистими руками німців. Всі ці Єнгельгардти, Бенкендорфи, Дуббельти, барони фон Корфи та інші, що їх густо насаджували царі як поміщиків та урядовців, були найлютіші мучителі українського народу, вороги його волі і культури.

            А в посланії «І мертвим і живим і ненародженим» Шевченко, не стерпівши образи за батьківщину, обсажену німцями, прилюдно в обличчя б»є перевертнів бичем свого презирства:

             Нема на світі України,

             Немає другого Дніпра;

           А ви претеся на чужину

            Шукати доброго добра.

            Мов ті удари грому, падали на голову царя і понімеченого панства ці слова Шевченка. І панство, на чолі з царем, вирішило знищити поета, - коли не кулею з пістолета, як Пушкіна і Лермонтова, - коли не петлею, як Рилєєва, то далеким засланням, забороною писати вірші і брати до рук палітру художника».

            Закінчується вступне слово так: “В численних листах червоноармійців (не лише українців!) – в листах, що надходять до Спілки Письменників, до наших редакцій, до Академії Наук, - є одне прохання, що без кінця повторюється, прохання надіслати «Кобзар» Шевченка на фронт. Так гнівне слово Тарасове допомагає сьогодні і духовною зброєю своєю в боротьбі проти німецьких загарбників. І ми, разом з своїм поетом, ще голосніше підносимо сьогодні його клич бойовий: «Нехай ворог гине!».

            «Кобзар» було видано стотисячним тиражем. І ось одного весняного дня 1942 року ця величезна армія вирушила на фронт. Починало воювати і Шевченкове слово!

            Мені випала велика честь написати до цього видання «Кобзаря» післямову, в якій я пишу: «У цього «Кобзаря», який ви тримаєте в руках, щаслива доля. Щаслива, як і у багатьох бійців. Судячи по його зовнішньому вигляду, він не був поранений, на ньому нема крові, він не горів у вогні і не тонув у воді. Так, у нього щаслива доля і, насамперед, тому, що він дожив до цього знаменного свята.

            Доля книжки, як зазначив Павло Тичина, доля взагалі кожного твору людського духу – не однакова. І це ми бачимо на прикладі надзвичайного поширення «Кобзаря» Тараса Шевченка, який відразу після виходу його у світ за свою силу діючу був розхватаний мільйонами рук, притулений до серця, а потім десятки разів перевиданий і доповнений, пішов у світ між люди.

            Мільйони бійців не дожили до дня Перемоги. Не дочекались, на жаль, мільйони воїнів і цьогорічного свята.

            В цей знаменний день ми схиляємо голови над їх могилами, ми також віддаємо шану тим небагатьом живим, які все-таки дочекались цього свята. Давайте ж згадаємо також «незлим тихим словом» ще одних бійців-фронтовиків, звати які «Кобзарі» Тараса Шевченка. Живіть вічно «Кобзарі»-фронтовики! І якщо, не дай бог, прийде лиха година, зовіть, піднімайте і ведіть народ України боронити свою волю!

            Фототипічне видання унікального примірника «Кобзаря» - подарунок ветеранам Великої Вітчизняної війни, їх онукам  і правнукам, всім тим, хто шанує творчість Великого Кобзаря».

                                      Володимир Портянко

Заслужений працівник культури України