Общее·количество·просмотров·страницы

четверг, 2 мая 2013 г.

Дворянські садиби- (ч-2-Сокиринці)


21 вересня 1840 р. Григорій Павлович Галаган записав у своєму «Щоденнику» про перебування в гостях у свого дядька  Петра Григоровича: «После обеда все отправились по своим квартирам: я пошел на квартиру Миши /Маркевича/, который был помещен с Закревским /Віктором/ и Штекером. Я принес с собою «Кобзаря» Шевченко . . . и мы начали читать» - так відбулося знайомство родини Галаганів із поезією Тараса Шевченка.

Петро Жур у літописі «Труди і дні Кобзаря» (Київ, 2003) пише, що в кінці травня на початку червня Шевченко, перебуваючи в Качанівці, міг побувати в маєтку П. Г. Галагана в Дігтярях і слухати гру музиканта-кріпака Артема Наруги, який став прототипом віоленчеліста Тараса із майбутньої повісті «Музыкант». 29 червня 1845 р. поет поїхав до села Дігтярі, маєтку Петра Галагана. В цей час Тарас Шевченко відвідав і колишній маєток Павла Григоровича Галагана в Сокиринцях, де господарював його син Григорій Павлович (з ним поет познайомився ще в Петербурзі). У Національному музеї Тараса Шевченка зберігається окреме видання поеми «Тризна» з дарчим написом, подароване автором Григорію Галагану. Григорій Павлович Галаган (1819-1888) увійшов в історію як богатий поміщик і меценат. Зібрав колекцію творів українського, російського та західного мистецтва в Сокиринському маєтку. Заснував у Києві в пам’ять про рано померлого сина колегію Павла Галагана – приватний навчальний заклад.
            Галагани – благородний рід, «доказательство дворянського достоинства которых восходит за сто лет, но благородное течение покрыто неизвестностью». Засновник династії Галаганів став козак Галаган з містечка Омельника (нині село Омельник Кременчуцького району Полтавської області), який мав двох синів Івана та Гната. Гнат Галаган – козацький полковник, з імені якого в Гербовнику (Дворянские роды внесенные в общий гербовник Всероссийской империи. – С-Пб., 1890. – Ч. І-ІІ. – Сост. Гр. Александр Бобринский) і починається династія Галаганів. На початку Північної війни Гнат Іванович був полковником козацького полку. Гнат Галаган зрадив Івана Мазепу і перейшов до Петра І. Брав участь у руйнуванні Старої Січі. За універсалом гетьмана І. Скоропадського від 13.03.1709 р. Галаган   одержав великі земельні володіння, в тому числі і Сокиринці. Син Гната Григорій Галаган, який після відставки батька зайняв місце Прилуцького полковника, згідно універсалу К. Розумовського отримав ряд сіл, серед яких – Дігтярі. Іван Галаган – син Григорія Гнатовича – жив у Сокиринцях, де і побудував великий  дерев’яний будинок, в архітектурі якого використані мотиви українського народного зодчества. Проіснував до 1829 року. Сокиринський парк спочатку займав невелику площу і відзначався регулярними прийомами планування алей і групування рослинності, що було характерним в сер. 18 ст. для паркового будівництва багатьох країн Європи і для України. Онук Івана Григоровича Павло Григорович, живучи в Сокиринцях, задумав їх перебудувати. Він запрошує архітектора Павла Дубровського та садівника Бістерфельда. Для будівництва парку було відведено площу близько 600 га. Будівництво нового парку велося без урахування існуючого, тому вже не можливо уявити, який він мав вигляд. Паралельно з побудовою палацу зводились і інші малі архітектурні форми: ротонда, готичний міст, альтанка, оранжерея. Увесь комплекс складається з трьох корпусів: центрального і двох бокових. Бокові корпуси призначені були для служб і сполучувались із центральним одноповерховими переходами. При в’їзді з головної алеї цих корпусів не видно, оскільки вони закриті щільною рослинністю. З боку парку палац розширюється за допомогою пандуса, який прикрашений мармуровими скульптурами грецької богині Гери і римської богині Церери. Ця архітектурна композиція природньо вливається в пейзаж. У 1936 році було знищено три церкви: Свято-Вознесенську, побудовану  1783 р. на кошти Галагана, п’ятикупольну Петропавлівську (панську), яка призначалась для поховання членів родини Галаганів, одноглаву церкву Великомучениці Варвари, побудовану 1803 р.
            Григорій Павлович Галаган (1819-1888) у «Щоденнику» від 10 травня 1836 р. так пише про рідну оселю: «Я в Секиренцах, в земном раю! Секиренцы, Секиренцы! Я вас нашел еще улучшенными и увеличенными. О милые, любезные, прекрасные Секиренцы! Земным раем вы бы для нас были, если бы жил творец и благодетель ваш!»8. Через два роки Григорій Галаган складе заповіт (16 лютого 1838 р.), висловивши бажання бути похованим на території Сокиринського маєтку: «Я, Григорий Галаган, в случае моей смерти или убийтва, завещаю, чтобы те, которые останутся после меня, исполнили во имя Бога и всего для них священного, следующие статьи. Первое. В Секиренцах в саду, есть долина /її називають святою/, в которой стоит дуб с образом. Идя от пруда в глубину долины, вы увидите, пройдя колодезь, на левой стороне, довольно высокую, в долину наклонившуюся березу; под этой березою я завещаю, чтобы меня похоронили . . .»9. Тарас Шевченко в повісті «Музыкант», розповідаючи про свою подорож до Дігтярів, теж згадує дуб, який, насправді, бачив у Сокиринцях: «Виргилий мой  подвел меня к высокому раскидистому огромному дубу и показал мне на стволе его небольшое отверстие вроде маленького окошечка, сказавши: «Посмотрите-ка в это оконце». Я посмотрел и, разумеется, ничего не увидел. «Посмотрите пристальнее». – Я посмотрел пристальнее и увидел что-то вроде иконы Божией Матери. И действительно, это была икона Иржавецкой Божией Матери, как мне пояснил мой Виргилий, врезанная в этот дуб знаменитым Прилуцким полковником год спустя после Полтавской битвы»10. Її згадав  і Лев Жемчужников: «В саду были прекрасные могучие дубы в изобилии; в одном из них была со времен казачества врезана икона, и потому дуб этот назывался священным»11. Про іржавецьку ікону писав Шевченко в повісті «Іржавець», переказавши, що вона була вивезена 1709 р. козаками після зруйнування Запорозької Січі.
            Дігтярівський парк, власником якого був рідний брат Павла Григоровича Петро Григорович Галаган, створений був у тридцятих роках 19 ст. Задум здійснили ті ж автори, які будували Сокиринський парк, притримуючись традицій 18 ст.: вісь головної алеї спрямована перпендикулярно фасаду палацу перед яким розміщений парадний двір.  Дігтярівський парк зберігся частково. Частково зберігся і палацовий комплекс. Григорій Павлович Галаган, не маючи спадкоємців, подарував частину земель Полтавському губернському земству, яке здавало її в оренду місцевим багатіям.  Дігтярівський маєток власник віддав на облаштування ремісничого училища. Сокиринський маєток після смерті Григорія Павловича 1888 р. перейшов до племінниці Катерини Павлівни Ламсдорф (онуки Павла Григоровича). Для збереження пам’яті роду Галаганів чоловік Катерини Павлівни Костянтин Миколайович 1894 звернувся до Російського царя з проханням надати право родині Ламсдорф носити прізвище Ламсдорф-Галаган. Останній власник – Микола Костянтинович Ламсдорф-Галаган. Маєток залишився без господарів 1918 р. Нині палац із парком перебувають у власності аграрного ліцею.
                                                                                                                                                        Цурканюк Ольга

Комментариев нет:

Отправить комментарий