Хтось із
поетів образно порівняв тополі з обелісками, котрі на нашій землі повсюдно. До
них за будь-якої погоди йдуть люди, стоять, довго вдивляючись у далечінь
сумними очима, подумки бесідують з самою історією. Ці обеліски – на честь
загиблих у роки війни. Але ж є й такі солдати, чиє місце поховання невідоме.
Добре, що зусиллями пошуковців встановлені хоча б імена багатьох полеглих.
Сьогодні ми назвемо декількох з
них, чиї прізвища закарбувала історія. Про них ідеться в бесіді з місцевим
краєзнавцем Євгенієм Домме.
- Імена наших земляків
залишені на обелісках в багатьох країнах. Чиї імена вам, Євгеніє Вікторовичу,
вдалося установити?
- Солдатська слава ішла за бійцями
зруйнованими дорогами війни й полями, пірнала за ними в окопи, піднімалася в
атаку. А як падав солдат десь у зимовім лісі Білорусі чи на всипаному квітами
лугу в Трансильванії, у полі під Курськом чи на березі Вісли, слава
продовжувала жити, застигаючи у суворих стелах обелісків біля братських могил.
105 днів тривала радянсько-фінська
війна, але в ній СРСР зазнав чималих втрат. Жертвами її стали і наші земляки,
як от: антонівчанин Совка Якович Андрієнко поліг в бою 16 лютого 1940 р. і
похований в районі озера Мото-Ярві, а його земляк Іван Якович Андрієнко 27
січня того ж року пропав без вісти.
- Багато хто загинув і
в таборах для військовополонених...
- Звичайно. Військовополонені –
бранці Демблінської фортеці – Петро Скляр з Озерян (25.08.41 р) та його земляк,
теж рядовий, Анатолій Шкут (17.09.41 р.). Цитадель розміщена на польській
землі. Вона прийняла майже 150 тис. наших військовополонених, більшість з яких
в ті роки там загинули від голоду, холоду, хвороб або були розстріляні. Умови
утримання бранців були нестерпними.
Загиблим тут встановлена
меморіальна плита.
Є відомості і про загибель у
Нюрбергу нашого земляка – варвинця, молодшого лейтенанта Миколи Андрійовича
Рудика (10.06.43 р.). Його ім’я увічнене на плиті.
До речі, на одній з ділянок
кладовища (зветься воно Південне) головним чином поховані колишні громадяни
СРСР – більше півмільйона військовополонених і вивезених в роки війни на
примусові роботи до Німеччини. Кладовище знаходиться під опікою влади.
- Одну з добірок
пошукових матеріалів ви назвали „Невивчений урок війни”. Що маєте на увазі?
- Мета добірки – оприлюднити імена
тих, про кого нічого не відомо, окрім їх імен. Нехай поки що не вдалося
віднайти місця їх останнього спочинку, але в нашій пам’яті – вони навічно. Це –
Василь Максимович Дудик з Гнідинець (3.10.43 р.), Костянтин Максимович Онищенко
з Калиновиці (4.10.43 р.), світличненці Петро Максимович Хажанець (5.10.43 р.),
Прохор Терентійович Гриш, Петро Пантелеймонович Красний, Степан Максимович
Полонець.
Вони, як і сотні наших земляків,
брали участь у форсуванні Дніпра і полягли в бою. До речі, тоді командування
наших військ мало право в ході форсування у бій посилати людей неозброєних, без
військових знань і досвіду, тобто це було „гарматне м’ясо”. Нерідко в бій щойно
мобілізовані йшли зодягнуті в цивільне. А таких налічувалося 300 тис. З них
наклали головами десь 250-270 тис. Кількість загиблих була такою, що й
поховати їх по-людськи не було можливим. Тисячі їх своє останнє пристанище
знайшли у водах Дніпра.
Це нам треба пам’ятати завжди.
Розмову записав В. НАГОРНИЙ
Газета "Слово Варвинщини" 19 квітня 2014 року
Комментариев нет:
Отправить комментарий