Галагани

– давній козацький рід. Їх нащадки  - дворяни Полтавщини і Чернігівщини –  різнобічно освічені особистості, що займали протягом декількох століть відповідальні державні посади. Отримавши за багаторічну службу чимало маєтків у Полтавській губернії, тут же і жили сім’ями: спочатку в Прилуках, а пізніше - в Сокиринцях і Дігтярях; мали маєтки в Києві і Петербурзі, часто виїздили за кордон – в Німеччину, Францію й Італію.

 О.Лазаревський, описуючи рід Галаганів, так пише про  його походження:

«…У казака Ивана Галагана было два сына: Игнат и Семен; семья была бедная, … оба эти брата были не грамотны. Старший Игнат, желая выбиться в люди, пошел на Запорожье; в 1706 году он уже был полковником и начальствовал запорожским отрядом, который был выслан из Сечи на помощь Петру В. против шведов».

  

Ігнатій Іванович Галаган брав участь в Північній війні, воював разом з російською армією проти шведів. Пізніше служив  у Мазепи і разом з ним перейшов на бік Карла XІІ, однак невдовзі залишив Мазепу  і   Петром І був пробачений. В 1709 році брав участь в розгромі Запорізької Січі. Учасник Дербентського (в 1722 році) і Польського (в 1733 році) походів російської армії. В 1739 році вийшов у відставку. За свою службу наділений Петром І значними земельними володіннями на Лівобережній Україні.

       Єдиному сину Ігнатія Івановича і Олени Анатоліївни – Григорію судилося стати продовжувачем роду.

 Як і батько, Григорій Ігнатович зробив блискучу кар’єру. В 23 роки він став полковником, в 26 – був запрошений на коронацію Єлизавети Петрівни в Москві (пізніше Григорій  Галаган зустрічався з імператрицею під час її подорожі до Києва – зустрічав зі своїм полком біля стін Батурина). В 1760 році Григорій Ігнатович з тисячею козаків брав участь у Пруському поході.  Г. Галаган відповідно універсалу гетьмана К. Разумовського (1752 р.) отримав м-ко Варву і ряд сіл (Дігтярі, Озеряни та ін.). В шлюбі з Оленою Михайлівною у них народилися дві дочки і єдиний спадкоємець – син Іван.

   Іван Григорович вступив до шлюбу з племінницею Кирила Розумовського – Катериною Дараган. Невдовзі хворобливий і дещо пасивний Іван відійшов від справ. Усім займалася Катерина Юхимівна. Помер Іван Григорович Галаган в 1797 році в Сокиринцях, залишивши в спадок єдиному сину Григорію 6000 душ і величезне господарство.

         Григорій Іванович Галаган – гідний продовжувач роду. Отримавши освіту в Лейпцизі, служив на різних  посадах. Одружений на представниці благородного і відомого роду Милорадовичів – Ірині Антонівні. У них два сина - Петро,  Павло і дочка.

        Шлюб Петра Григоровича Галагана і Софії Олександрівни був бездітним. А ось у Павла Григоровича Галагана і Катерини Василівни було двоє дітей – син Григорій і дочка Марія.

        А тепер коротко про прокляття роду Галаганів.

        В травні 1709 року  Прилуцький полковник Ігнатій Іванович Галаган  разом з російським військом ввірвався в Чортомлицьку Січ і оточив запорожців. Галаган умовив їх здатися, обіцяючи усім помилування… Оточені з усіх сторін запорожці вирішили не проливати християнської крові і склали зброю. Але це була зрада. Російські війська разом з загоном Ігнатія Галагана вчинили жорстоку розправу над козаками.

      Таємний орден січовиків (як говорить легенда) виніс роду Галаганів вирок-прокляття…

        Григорій Павлович Галаган – його ім’ям названий один з льодовиків в Середній Азії. Член Державної ради департаменту законів Російської імперії, таємний радник, суспільний і політичний діяч, меценат  і колекціонер; нагороджений орденом Білого орла і Володимира ІІ ступеня.

      Григорій Павлович приятелював з М. Гоголем, П. Кулішем, Г. Максимовичем, В. Лисенком, В. Тарновським, Т. Шевченком. В своєму родовому маєтку Сокиринцях створив центр кооперативного руху. Заслуги його перед державою та людьми можна довго перелічувати, та всі вони виявилися марними…  Рід, до якого він належав, був проклятий до сьомого коліна.

        На весні  1869року Павло несподівано захворів та помер в селі Сокиренці, де його і  поховали.  «Удрученный горем, в ночь смерти своего сына, сидя у постели  усопшего,  отыскивая выход из ужасного положения  отцовского сиротства, Григорий Павлович решил, что  сын его должен продолжать жить…». В 1871 році, в пам’ять про сина,  в Києві відкрита колегія Павла Галагана (близько 50 років колегія існувала виключно на кошти  Галаганів); в 1876 році Григорій Павлович віддав садибу в  селі Дегтярі для заснування ремісничого училища (існує і зараз). Крім того, як земський,  суспільний діяч і людина, що володіла значними матеріальними засобами, Григорій Павлович Галаган  багато зробив для покращення життя селян.  Також ним  написані: «Сборник этнографических материалов, касающихся Малороссии»; «Подробное описание малорусской драмы в том виде, как она сохранилась в селе Сокиренцах».

Зі смертю сина Григорія Павловича – Павла, рід Галаганів обірвався. Чи був це просто результат хвороби (Павло помер  в 16- річному віці від тифу) чи це прокляття січовиків? І чи існував насправді той містичний орден? Історія найчастіше не дає нам однозначних відповідей.

    З смертьюГригорія Павловича (1888 р.)  припинився рід Галаганів по чоловічій лінії. Всі маєтності перешли до нащадків по жіночій лінії – до дочки П.Г. Галагана Марії Павлівни (по чоловікові Комаровської). Ії дочка Катерина Павлівна Комаровська (онука П.Г. Галагана) вийшла заміж за генерал-лейтенанта графа Костянтина Миколайовича Ламсдорфа. Відповідно до царського указу йому було дозволено іменуватися графом Ламсдорфом-Галаганом. Садиба К.М. Ламсдорфа-Галаган розташувалася в с. Кухарці Варвинського району й збудована у 19 ст. Складалася з трьох мурованих, одноповерхових будинків, які створюють своєрідну композицію.