Срібнянська трагедія. Хто винен?

   Книга"Срібнянська трагедія" – документально-історична розповідь про трагічну долю жителів Срібнянського району в роки Великої Вітчизняної війни під час окупації німецько-фашистськими загарбниками. Видання невеличке за обсягом, 100 сторінок із ілюстративним матеріалом, і здавалось би таку книжечку можна прочитати за один вечір, але – ні... Нелегко читаються такі книги, у яких кожне слово і плаче, і ридає, стогне від невимовного болю, сочиться кров'ю, і скварчить тілами немовлят у вогні. Цитата із передмови: "...Особливої жорстокості злодіяння було здійснено в приміщенні Срібнянської школи, куди з усіх сіл району були звезені мирні жителі: діти, жінки, люди похилого віку. Фашисти облили школу бензином і підпалили... Загинуло тоді в полум'ї ката 682 особи...
    Книга написана на основі спогадів очевидців тих подій, і ось ці слова з неї коротко передають її зміст та ідею: "Жах охоплює душу при усвідомленні того, щоб односельчани, може сусіди, може близькі, з якими щодня зустрічалися, віталися, здійснили такий жорстокий акт вандалізму, відправили односельців на видиму і жахливу смерть. Скільки треба мати в душі ненависті, жорстокості і ще того, чого збагнути просто неможливо!" (с. 17).

Не знаю, чи ставила авторка це за мету, але у мене як читача ця книга викликає не лише гнів до нелюдів у людській подобі – фашистських окупантів та їхніх блюдолизів зрадників із місцевого населення, але й роздуми...

    Мимоволі постає питання: чому держава не захистила їх, срібнянців, і мільйони інших своїх громадян від окупації? Чому армія не зупинила агресора на рубежах країни? Хто винен, що допустив ворога на нашу землю? Порівняймо природний, людський, територіальний потенціали, можливості військово-промисловий комплексу СРСР і Німеччини. Радянська держава мала значну перевагу із усіх показників. І тут доцільно згадати ще одну книгу – "Прокляття війні", автор якої Федір Трохимович Моргун, солдат-фронтовик, колишній перший секретар Полтавського обкому партії. На основі своїх вражень і спостережень, із розмов з високопоставленими військовими начальниками, а також на основі ще зовсім недавно секретних архівних документів він доводить: окупація нашої країни – це злочин тодішньої влади, яку уособлював Й. Сталін. Отже, якщо вже про злочини компартійно-радянської влади пише перший секретар обкому, то як не соромно нинішнім комуністам ходити на свої демонстрації і мітинги з портретами Сталіна... Так: винні вже не постануть перед людським судом, але вирок історії повинен звучати. І яка дикість, і наруга над безневинними жертвами, що ще й нині є такі, що боготворять головного винуватця отієї трагедії, і хочуть встановлювати йому пам'ятники.

  Та все ж: чому були ледь не масові прояви того, що односельчани, сусіди, близькі люди відправляли своїх односельців на страшні муки і смерть? І це не лише на Срібнянщині, це було властиве усім окупованим територіям. Де коріння таких вчинків? У людській природі взагалі? Напевно, що так... Що не посіяно – те не проросло б... Але ж і буття визначає свідомість. У книзі у спогадах Євдокії Миколаївни Мостової (до війни працювала директором Горобіївської школи) у розповіді про начальника Срібнянської поліції Трохима Івановича Савченка-Чорного є епізод про те, коли він віддав їй, щоб спалила, доноси срібнян на комуністів та активістів. "Ось дивіться, які ваші срібняни, це все доноси на комуністів й активістів. Забери і спали їх", – крикнув сердито. (с. 75.). Не претендую на істину, проте насмілюсь припустити, що поштовхом до таких вчинків не було бажання допомогти окупантам, а жадання помсти. Безумовно – це підлі вчинки, виправдання яким немає. Але влада повинна робити з цього якнайглибші і всебічні висновки... Сіяти розбрат між громадянами – це перший крок до трагедії.

    Озирнімося на історію, на шлях, що пройшли люди при тій владі, витоки якої у так званій Великій соціалістичній революції і в тому, що вона принесла... Отже: громадянська війна – брат на брата, сусід на сусіда. Потім бандитська колективізація, коли односелець в односельця, сусід у сусіда забирав нажите тяжкою працею, а їх – у сибірські морози, на погибель. Герой часу, приклад для наслідування – Павлик Морозов. Після цього – Голодомор, мільйони смертей, і... ненависть до тих, хто при владі – їхні сім'ї не помирали... Далі: атмосфера недовіри, підозри, вороги народу, арешти за анонімними доносами... У такій обстановці виростають діти, вони все бачать, чують розмови дорослих, зароджується бажання помсти. І ось війна... Серця засліплені люттю... Боже Слово: не убий – забуте.

У книзі є такі слова: "На жаль, комуністи, керівні люди легко довірилися та віддалися в руки ворога, так безславно загинули." (с.8). Що означає "довірилися". Зі сторони окупаційної влади були якісь обіцянки, запрошення до співпраці колишніх управлінців тощо? Чи вони, "керівні люди", люди чекали відповідного запрошення від гітлерівців?

Ще один момент у цій трагедії не зрозумілий, як і подібній, що сталася в селі Озеряни сусіднього району, там також палили людей у приміщенні клубу. І чомусь в обох випадках партизанський загін, що діяв на території навколишніх районів, не перешкодив розправі. Невже партизани не знали про наміри окупантів? Але ж у книзі наводяться приклади, що деякі старости та поліцаї були спеціально направлені на службу в органи окупаційної влади, для збору інформації...

"За що умирали люди, за що загинула в полум'ї ката маленька крихітка, якій від народження 10 днів пройшло?..." (с. 51). Запитання до Бога... А з людської точки зору – ні за що. Вони не чинили опору, беззбройні старики, жінки, діти. Вони – мученики, жертви злочинної політики тогочасної влади. Ще одна цитата із книги. "Усі ми ніби очистилися перед тією могилою від скверни війни..." (с. 51). Звісно, кожен має свої почуття. Але невинним немає потреби очищатися. Нехай би очистилися ті, хто допустив нелюдів на нашу землю. Проте, гріх їхній настільки непростимий, що вже ніяке каяття не допоможе.

                                                                                                 ОЛЕКСА КОСАР