21 липня 1857 року об 11 годині офіцер
Бажанов привітав Тараса Шевченка
радісною звісткою про те, що він вільний. Ця подія відбулась 157 років тому.
Сьогодні, коли ми будемо відзначати 200-річчя від дня народження Батька Тараса,
буде цікаво прочитати про те, як і хто допомагав Тарасу Григоровичу отримати
таку жадану вісточку про звільнення. Звернемось до таких книг, як «Жизнь и
произведенія Тараса Шевченка» составилъ М.К.Чалый (Кіевъ. Типографія К.Н.Милевского,
Крещатикъ, домъ Зейделя. 1882), «Життя Тараса Шевченка» Павло Зайцев (Наукове
товариство ім. Шевченка, Нью-Йорк – Париж –Мюнхен. 1955).
1855 рік був роком великих
подій. Ілюзія потуги Росії, потуги, опертої лише на військовій силі та на
тиранії Миколиної влади, розвіялася. Смерть Миколи I стала для реакційної
верхівки грізним моментом, для всього іншого населення Росії – радісним
фіналом-акордом ганебної воєнної поразки, що її пережила імперія. Тільки тепер
для Шевченка з”явилася надія
на те, що його доля зміниться на краще.
Давно вже, мабуть, не
переживав він такого стану нервового піднесення, який почався для нього від
часу, коли разом із звісткою про смерть Миколи I прийшов маніфест нового царя.
Всі чекали всяких пільг і «милостей» з приводу «восшествія на престолъ»
Олександра II. Умер Микола I 19 лютого 1855 року, і саме тоді Шевченка могли
легко зробити підстаршиною, бо він мав «право вислуги», але ми знаємо, що не
давно перед тим майор Львов не дав Шевченкові потрібної атестації. Треба було зробити
все, щоб і Перовський вислав відповідну пропозицію («представленіе»), і щоб у
Петербурзі підготували відповідний грунт. Уже 12 квітня 1855 року Шевченко пише
лист віцепрезидентові Академії мистецтв гр. Федорові Толстому і своєму
колишньому опікунові, секретареві Ради Академії проф. В.І. Григоровичу. Він просить
обох їх передусім про заступництво перед військовим губернатором гр. Перовським.
Гр. Толстого просить «як великого митця і як представника Академії Мистецтв»,
просити за нього сестру царя, велику княгиню Марію Миколаївну, президента
Академії. Робить це з надзвичайним тактом, дуже дипломатично, і одночасно з
повною щирістю. Лист його до Григоровича – це справжній крик замученої душі:
«Вісім літ я перестраждав мовчки… думав, що терпінням усе переможу… Сили
фізичні мене зрадили, ревматизм мене швидко руйнує. Та що ж значить хвороба
тіла проти хвороби душі, проти тієї страшної хворости, що безнадійно зветься.
Жахливий це стан!»
Первый
лучъ надежды на освобожденіе
отъ солдатчины брошенъ въ душу поэта (по иниціативе В.Р.Репниной), по порученію графини Анастасіи Ивановны Толстой, художникомъ Осиповымъ,
тогда совершенно ему незнакомымъ, - въ 1855 г .
«Гр.
Ф.П.Толстой (писалъ онъ Шевченку) поручилъ мне уведомить васъ, что онъ
искренно соболезнуетъ о вашемъ несчастіи и душевно радъ
употребить все зависящія отъ
него средства для облегченія
вашей участи, если только степень вашего преступленія не будетъ неодолимымъ препятствіемъ. Начало уже сделано».
Але минуло аж 10 місяців, поки Шевченко
дістав звістку з Петербургу, що принесла йому першу надію. 15 квітня 1856 року
дістав він листа від гр. Настасії Толстої. Писала вона анонімно, але так, що
він не міг не догадатися, хто його кореспондентка.
«Письмо ваше, на
имя художника Осипова, получено въ свое время, но не отвечалъ на него Осиповъ
своевременно потому, что поступилъ в ополченіе и отправляясь в Севастополь, поручил мне, особе вовсе вамъ
неизвестной, но принимающей въ васъ самое живое и теплое участіе. Тороплюсь отвечать вамъ, чтобы
разрешить ваше недоразуменіе
на счетъ молчанія Осипова, и
проситъ васъ принять въ душу
отрадную гостью – надежду на милосердіе Божіе и нашего Государя,
сердце котораго преисполнено желаніемъ
счастія своимъ подданымъ. Да
низойдетъ въ душу вашу утешительная вера въ добро людей. Письмо ваше, писанное
къ гр.Федору Петровичу, въ котормъ ваше раскаяніе въ заблужденіи
молодости такъ сильно выражено, что оно тронуло меня до
глубины души и съ техъ поръ вы мне уже не чужой. Веруйте въ лучшее будущее!
Вамъ говорить это женщина съ сознаніемъ
всего прекрасного, мать семейства, жена художника весьма любимаго и уважаемаго».
Це був дорогий документ, що втішив його в
саму пору. З поштою, що надійшла з Оренбургу Уралом перед Великодніми Святами,
Шевченко сподівався, що в реєстрах, складених на підставі торішнього царського
маніфеста, знайде своє ім”я. Страсний тиждень провів він, «повний тривоги, в
найтяжчому дожиданні».
Т. Г-чъ отвечалъ
анониму 22 апреля 1856 года.
Вследствие
Высочайшаго манифеста, по случаю возшествія на престолъ въ
Бозе почившаго Александра П,
поэтъ ожидалъ прощенія: «и
отчего же я не былъ представленъ к этой Высочайшей милости и вычеркнутъ изъ
реестра мучениковъ? Да, уже девять
летъ казнюся я за грешное увлеченія моей безтолковой молодості. Преступленіе
мое велико, но и наказаніе безгранично. Къ матеріальнымъ лишеніямъ 50 летняго
солдата присоединилось страданіе моральное: мне, котораго вся жизнь была
посвячена божественному искусству, было запрещено писать стихи и рисовать. Какъ
отказаться отъ мысли, чувства, отъ этой неугасимой любви къ прекрасному
искусству? О, спасите меня, или еще один годъ – и я погибъ. Какое у меня будущее
и что у меня на горизонте? Хорошо, если богадельня».
Хоч, діставши листа
графині, він і заспокоївся, але все таки якийсь голос йому нашіптував, що й ще раз
може його спіткати невдача. Найбільше він боявся «упередження» Перовського, -
боявся, що той не дасть пропозиції про те, щоб його амнестували. Листуючись з
оренбурзькими приятелями, увесь час підкреслював, що треба це упередження
Перовського перебороти. Старався використати всіх, кого можна було, щоб цього
досягти.
Тим часом його знайомі
засланці – поляки вже в червні-липні почали покидати Оренбург і інші місця
заслання: більшість була амнестована. Прощався з поетом і його сердечний друг
Броніслав Залеський. Він одночасно подав йому й радісну звістку, що, прощаючись
із Перовським у нього на віллі під Оренбургом, бачився й розмовляв із графинею
Олександрою Толстою, фрейліною президента Академії вел. кн. Марії Миколаївни.
Графиня Олександра розпитувала Залеського про Шевченка й оповіла, що, виконуючи
доручення своїх петербурзьких знайомих, просила графа Перовського за Шевченка.
Перовський пообіцяв тепер зробити, що треба, і графиня казала, що під час
коронації «гірка доля» Шевченка, мабуть, зміниться. Писав це Залеський 3 липня.
Писав Шевченкові також і амнестований Сераковський перед виїздом до Петербургу:
«Твоя справа – перша, батьку!».
Коронація царя
наближалася. За тиждень перед нею М.Лазаревський, посилаючи Шевченкові трохи
грошей, писав, що й крім графа Ф.П.Толстого «є добрі люди», які теж просили,
кого треба, за Шевченка й «дістали обіцянку, яка скоро може вже й здійсниться».
Когда было получено это
жалобное посланіе въ Петербурге, графиня съ сімейством была за границей. Но и
оттуда она не переставала действовать въ пользу поэта.
«Не думайте, пишет она по
своемъ возвращенія, отъ 8 октября 1856 года, чтобы мое удаленіе изъ Петербурга
могло меня удалить хоть на минуту отъ того участія къ вамъ, которое вы прочли
въ прошлом письме. Все, что можно было, сделать, сделано. Надеюсь въ скором
времени дать вамъ весть, а можете быть увидется съ вами лично, а до техъ поръ
да не возмущается душа ваша безнадежностію. Смело обращайтесь ко мне съ вашими
нуждами, какъ бы вы обратились, не скажу къ матери (у меня старшая дочь 13
летъ), но какъ къ родной сестре вашей».
На это второе письмо
графини Т. Г-чъ ответилъ изліяніемъ безконечной благодарности:
«Друже мой благородный,
лично незнаемый! Сестро моя Богу милая, никогда мною невиданная! Чемъ воздамъ,
чемъ заплачу тебе за радость, за счастье, которымъ ты обняла, восхитила мою
тоскующую душу? Слезы? Слезы безконечной благодарности приношу за твое
возвышенное, благородное серце!» и проч.
Не тільки гр. Федір Толстой, якого дуже шанувала
й любила вел. кн. Марія, але й її фрейліна гр. Олександра (з іншої лінії гр.
Толстих), і улюбленець молодих царя й цариці поет гр. Олексій Толстой, що
глибоко цінив поетичний талант Шевченка, старалися зробити для нашого поета
все, що могли. Але коли вел. кн. Марія Миколаївна звернулася до царя з просьбою
за Шевченка, цар на амністування поета не згодився і сам викреслив потім його
ім”я з реєстру, до якого його
вписали на пропозицію гр. Перовського. Як оповідали, цар при цьому сказав:
«Його я не можу простити, він образив мою матір».
Про цю невдачу друзі не
повідомляли Шевченка, і він ждав коронаційної амністії. Надійшов уже й листопад,
а нічого не було чути. Він уже тратив надію. Взагалі друге півріччя 1856 року
було для нього найтяжчим, і він називав його «шестимісячними тортурами».
Весь, повний неспокою й тривожних
дожидань, 1856 рік Шевченко провів у праці. Написав повість «Художник».
Приступив до нової повісти «Матрос», а 8 грудня перша половина її не тільки
була написана, а й кимсь переписана й автором виправлена.
Охолонувши трохи по
щасливій новорічній новині, що її приніс 1857 рік, Шевченко взявся до другої
частини «Матроса», і весною вона вже була в руках М.Лазаревського, як і вислана
ще перед Різдвом перша частина. Настроям смутку й розпачу не було вже місця в
його душі. Тепер не переривав праці й жертвами Бахусові, що ними заливав горе,
яке вщерть наповнювало його душу, особливо останні два роки, по весінній
невдачі 1855 року. У той час таке шукання забуття починало робитися його
потребою. Тепер, оживлений надією, був повен творчих мрій і плянів.
Друзья и земляки Шевченка,
лишенные прежде возможности не только вести съ нимъ переписку, но даже
высказывать сочуствіе къ его несчастію, - при изменившихся обстоятельствахъ,
под вліяніемъ «новыхъ веяній», въ ожидании скорой амнистіи, начали посылать къ
нему письма и субсидіи и искать покровительства у сильныхъ міра сего для облегченія
жалкой участи солдата-горемыки. Больше всехъ въ этомъ отношеніи сделалъ для
Тараса Григорьевича искренній другъ его Михайло Матв. Лазаревскій. Служа въ Петербурге
и ведя знакомство съ влиятельными людьми, он, подъ разными благовидными
предлогами, два раза посетилъ поэта въ его заточеніи – въ Оренбурге и въ Орской
крепости; затемъ неутомимо работалъ въ Петербурге въ его пользу, не оставляя въ
тоже время свого друга и матеріальною помощью. Обездоленный поэтъ высоко ценилъ эту безкорыстную дружбу и до
последней минуты своей жизни сохранилъ къ нему чисто братскую привязанность.
От
2 мая 1857 года Лазаревскый первый сообщилъ Т. Г-чу радостную весть о помилованіи.
«Поздравляю
тебя съ великою царскою милостью! По просьбе гр. Толстой и по засвидетельствованіи гр. Толстого, ты получаешь отставку и избираешь родъ жизни. Еще
слово: только пусть Дармограй (псевдоним Ш-ка) не разсердится, ты знаешь, какъ
я его люблю: будь же ласкавъ, скажи ему, чтобъ онъ отъ радости не зробивъ чого
неприличнаго. Береги себя, мій голубе! Переезжай скорее в Питеръ, а въ Малороссію не езди, объ этомъ проситъ тебя графиня,
а ты ея просьбу долженъ исполнить. У нея есть для тебя деньги, но она положила
ихъ в банкъ до твоего пріезда.
Белозерский советуетъ тебе въ Оренбургъ не ездить, а ожидать отставки на
месте».
Получивъ
это письмо, Ш-ко, къ великому своему прискорбію, долженъ былъ отказаться отъ составленнаго имъ плана путешествія, въ ожиданіи свободы: «Через Кизляръ и Ставрополь –
въ Екатеринодаръ, прямо къ
Кухаренку; потомъ черезъ Крымъ, Харьковъ, Полтаву, Кіевъ – въ Минскъ, Несвижъ и наконецъ въ
с.Чарковичи, и, обнявъ тамъ своего друга и товарища Бронислава Залескаго, черезъ Вильно – въ Петербургъ».
Этотъ-то широкій маршрутъ,
по совету Лазаревскаго, долженъ былъ быть оставленъ. Поэтъ избралъ кратчайшій
путь: по Волге – через Астрахань и Нижній Новгородъ въ Москву и Петербургъ.
Минув червень, уже й липень кінчався, а з
Оренбургу не було нічого про звільнення: папери написали й переслали із штабу
корпусу до штабу дивізії, із штабу дивізії до штабу бригади. Звідти до штабу
батальйону. Робили все це без поспіху, а написане завжди чекало наступної
пошти. Щодня стежив Шевченко за змінами вітру, ходив часто на прибережні скелі
й нетерпляче виглядав поштового човна, що мав привезти йому бажану вістку.
Нарешті, об 11 годині 21 липня офіцер Бажанов привітав Шевченка радісною
вісткою про те, що він вільний.
«21 іюля 1857 года получено наконецъ
офиціальное извещеніе о моемъ освобожденіи (уведомляетъ Тарасъ Григорьевичъ гр.
Федора Петровича Толстого). Въ тотъ же день я просилъ коменданта дать мне
пропускъ чрезъ Астрахань до Петербурга; но онъ, безъ воли высшаго начальства,
не можетъ этого сделать, и я, для
полученія драгоценнаго этого
паспорта, долженъ побывать еще разъ въ Оренбурге и сделать по этому случаю
тысячу верстъ лишнихъ почти въ пустыне».
Проведши
десять дней въ томительномъ ожиданіи,
Тарасъ Григорьевичъ уговорилъ наконецъ Ираклія Александровича Ускова дать ему пропускъ прямо въ Петербургъ.
2 серпня Шевченко просто рибальським човном
відплив від негостинних скелястих берегів своєї семилітньої «незамкнутої
тюрми» до Астрахані.
На четвертий день, тобто 5 серпня 1857 року,
рибальський човен щасливо прибув до Астрахані, і з човна вийшов поет-засланець
– неголений, у старій шапці, в білому солдатському кітелі, в стоптаних
солдатських чоботах, у туркменському верблюжому «чапані» на плечах, з великою
напівпустою торбою в руках і з кількадесятьма карбованцями в кишені. Ось вона
довгождана воля!
Підготував
Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України
Комментариев нет:
Отправить комментарий